Розділ «Рівно північ»

НОМЕР МІСТИТЬ СПЕЦІАЛЬНИЙ БІБЛІОТЕЧНИЙ ДОДАТОК!

Сем перемотав на додаток. На першій сторінці було дві фотографії. Одна показувала бібліотеку ззовні. Інша зображала Річарда Прайса, головного бібліотекаря, що стояв за столом видачі й нервово усміхався на камеру. Він виглядав точно так, як його описала Наомі, — високий чоловік років сорока, в окулярах і з вузькими вусиками. Сема більше цікавив задній план. Він бачив на ньому підвісну стелю, що так вразила його під час другого візиту до бібліотеки. Виходить, реставрацію зробили раніше від квітня 1981 року.

Статті в додатку були якраз такими самовітальними бундючками, яких він і очікував — Сем читав «Вісник» уже шість років і добре ознайомився з передовицями на зразок «ну хіба ж ми з вами не загін бравих джейсійців?». Були серед них змістовні (й доволі пісні) статті про Національний тиждень бібліотек, Програму літнього читання, книгомобіль, що їздив вулицями Джанкшн-Сіті, а також про новий збір благодійних внесків, який тільки-но розпочався. Сем швидко все це продивився. На останній сторінці додатку він знайшов набагато цікавішу замітку, написану самим Прайсом. Вона називалася

ГРОМАДСЬКА БІБЛІОТЕКА ДЖАНКШН-СІТІ

Сто років історії

Семове пожвавлення скоро вщухло. Про Арделію там не згадувалося. Він уже потягнувся до кнопки, щоб перемотати мікроплівку назад, але зупинився. Сем побачив згадку про проект реставрації — її провели в 1970-му, — а також знайшов іще дещо. Таке, що виглядало підозріло. Він почав перечитувати останню частину велемовної історичної довідки містера Прайса, цього разу уважніше.

Після закінчення Великої депресії міська рада ухвалила виділити 5000 доларів на відновлення бібліотеки після шкоди, якої вона зазнала під час повені 1932 року, а місіс Феліція Калпепер стала головною бібліотекаркою, працюючи на цій посаді без винагороди. Вона рішуче йшла до мети — повністю оновленої бібліотеки, що могла б слугувати містечку, яке швидко ставало містом.

У 1951 році місіс Калпепер передала посаду Крістоферові Левіну, першому бібліотекареві Джанкшн-Сіті, що мав ступінь з бібліотекознавства. Згодом містер Левін заснував Фонд імені Феліції Калпепер, який зібрав понад 15 000 доларів на придбання нових книжок лише за перший рік, і Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті стала на шлях до сучасності!

Невдовзі після того, як у 1964 році я став головним бібліотекарем, своєю першорядною метою визначив масштабну реставрацію. Необхідні для цього кошти були, нарешті, зібрані наприкінці 1969 року, і хоч до перебудови прекрасної споруди, якою милуються сьогодні «книжкові хробаки» Джанкшн-Сіті, були залучені й кошти з міського і федерального бюджетів, цей проект не міг бути втілений без допомоги всіх тих волонтерів, що пізніше приходили сюди, щоб попрацювати молотком чи ножівкою під час акції «Побудуй свою бібліотеку» в липні 1970!

Іншими значними проектами в 1970-х і 1980-х стали такі…

Сем замислено відірвався від читання. Йому здавалося, що в Прайсовій докладній, монотонній розповіді про історію бібліотеки щось пропущено. Ні. Подумавши, він вирішив, що «пропущено» — неправильне слово. Судячи зі статті, Прайс був шпорталом першої величини — можливо, чудовою людиною, але все одно шпорталом, — а такі люди нічого не пропускають, особливо коли говорять про матерії, що, очевидно, так близькі їхнім серцям.

Отож не пропущено. Приховано.

Щось тут не збігалося, хро-но-ло-гіч-но кажучи. У 1951 році чоловік на ім’я Крістофер Левін заступив на посаді головного бібліотекаря ту святу Феліцію Калпепер. У 1964 році міським бібліотекарем став Річард Прайс. Чи замінив Прайс Левіна? Сем вважав, що ні. Він подумав, що десь протягом тих тридцяти неописаних років Левіна заступила на посаді жінка на ім’я Арделія Лорц. А Прайс, думав собі Сем, замінив її. Прайс не згадав її у своєму шпортальському нарисі про історію бібліотеки, бо вона зробила… щось. Це не наблизило Сема до розуміння, чим оте «щось» могло бути, але дало йому певне уявлення про його масштаби. Що б тоді не сталося, воно було достатньо паскудним, аби Прайс заплющив очі на її існування і намагався її випарувати, ставши на горло своїй дуже очевидній любові до подробиць і послідовності.

«Убивство, — подумав Сем. — Це мало бути вбивство. Це ж єдина по-справжньому паскудна річ, щоб…»

І в ту мить на Семове плече лягла чиясь рука.

Якби він закричав, то, безперечно, перелякав би власницю руки майже так само, як вона вже перелякала його, але Сем був не здатен крикнути. Натомість із нього вийшло все повітря, і перед очима знову посіріло. Семові здавалося, що його груди — це акордеон, який повільно розчавлює слоняча нога. Усі його м’язи наче перетворилися на локшину. Цього разу він не замочив штани. Певно, це єдине, чим він міг утішатися.

— Семе? — почув він чийсь голос. Здавалось, він долинає з чималої відстані — скажімо, з Канзасу. — Це ти?

Він розвернувся, ледь не впавши зі стільця перед пристроєм для перегляду мікроплівки, і побачив Наомі. Сем намагався відсапатися, перш ніж зможе щось сказати, але не спромігся на щось більше, ніж захеканий хрип. Кімната ніби захиталася перед його очима. Сіра пелена поволі розвіювалася.

Тоді він побачив, як Наомі відсахується назад, її очі розширюються, а рука піднімається до рота. Вона вдарилася об одну з полиць із мікроплівками й ледве її не перекинула. Та захиталася, дві чи три коробки глухо гупнулися об килим, а тоді полиця знову стала рівно.

— Омс, — спромігся він нарешті. Його голос пискляво шепотів. Він пригадав, що малим у Сент-Луїсі якось накрив бейсболкою мишу. Та метушилася під нею саме з таким звуком, шукаючи рятівну лазівку.