Розділ «Рівно північ»

Сем повільно пішов до заставлених квадратними коробками з мікроплівкою полиць, не дуже розуміючи, звідки починати. Його дуже тішило, що лампи над головою були досить яскравими, щоб розсіяти більшу частину тривожних тіней у кутках.

Він не насмілився спитати в Дорін, чи знайоме їй ім’я Арделії Лорц і чи не знає вона, коли приблизно в міській бібліотеці провели реставрацію. «Ви ставили людям різсні питання, — сказав йому бібліотечний полісмен. — Не лізсьте в те, счо вазс не обходить. Ви зсрозуміли мене?»

Так, Сем зрозумів. Він усе одно ризикував розгнівати бібліотечного полісмена тим, що лізе в те, що його не обходить… але формально він нікого ні про що не питає, і насправді це його таки обходило — аж до розпачу.

Я наглядатиму. І я не один.

Сем нервово глянув через плече і нічого не побачив, але все одно не міг наважитися рушити в будь-який бік. Він зайшов так далеко, але не знав, чи зможе зробити ще бодай крок. Він відчував не просто загрозу чи страх. Сем почувався знищеним.

— Ти мусиш це зробити, — суворо пробурмотів він і витер губи тремтячою рукою. — Ти просто мусиш.

Сем присилував себе ступнути лівою ногою. Якусь мить він стояв, розставивши ноги, наче людина, що переходить струмок. Тоді змусив праву ногу підтягтися до лівої. У такому нерішучому стилі він здолав увесь шлях до полиці, найближчої до оправлених фоліантів.

Табличка збоку полиці повідомляла:

1987–1989.

Йому, напевне, треба було шукати щось давніше — взагалі-то реставрація бібліотеки мала закінчитися ще до весни 1984, коли Сем переїхав до Джанкшн-Сіті. Якби її проводили пізніше, він помітив би робітників, чув би, як люди про це говорять, і читав би про це у «Віснику». Але, крім здогадки, що це мало статися десь в останні п’ятнадцять чи двадцять років (підвісна стеля не виглядала старшою), звузити коло пошуків далі він не міг. Якби ж йому вдалося очистити думки! Але ні. Те, що сталося вранці, перепаскуджувало будь-яку спробу думати в нормальний, раціональний спосіб, так само, як активність на поверхні сонця порушувала радіо- і телепередачі на Землі. Реальність і нереальність зійшлися разом, як два величезні жорна, а Сем Піблз — лише нещасна, крихітна людська піщинка, що борсається і перелякано кричить між ними.

Сем пройшов на два проходи лівіше, здебільшого через страх того, що коли він перестане рухатися, то замерзне остаточно, і підійшов до проходу з табличкою

1981–1983.

Сем узяв коробку майже навмання і переніс її до одного з пристроїв для перегляду мікроплівки. Він увімкнув його і спробував зосередитися на шпульці мікроплівки (шпулька також була синя, і Сем спитав себе, чи була якась особлива причина, щоб цсе в цьому чистому, добре освітленому місці добирати за кольором). Спочатку треба було насадити її на один зі шпинделів — готово; тоді засилити плівку — є; потім закріпити початок плівки в приймальній шпульці — гаразд. Пристрій був такий простий, що ці дії могла виконати восьмирічна дитина, але Семові знадобилося на це майже п’ять хвилин; руки в нього тремтіли, а думки бігали туди-сюди. Коли він нарешті закріпив плівку і прокрутив її до першого кадру, то побачив, що поставив шпульку не тим боком. Друковані аркуші показувалися перевернутими.

Він терпляче змотав плівку, розвернув шпульку і знову засилив плівку. Сем анітрохи не знітився через цю невелику затримку; повторивши всю процедуру вдруге, виконавши один за одним низку простих рухів, він наче заспокоївся. Цього разу перша сторінка номера «Вісника Джанкшн-Сіті» за 1 квітня 1981 з’явилася перед ним правильним боком. Заголовок передової статті сповіщав про несподівану відставку міського службовця, про якого Сем ніколи не чув, але його увагу швидко привернуло обрамлене повідомлення внизу сторінки. Усередині рамки надрукували таке:

РІЧАРД ПРАЙС І ВСІ ПРАЦІВНИКИ ГРОМАДСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ ДЖАНКШН-СІТІ НАГАДУЮТЬ, ЩО З 6 ДО 13 КВІТНЯ ПРОХОДИТЬ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ БІБЛІОТЕК. ПРИХОДЬТЕ ДО НАС У ГОСТІ!

«Невже я знав це? — замислився Сем. — Це тому я схопив саме цю коробку? Невже я підсвідомо пам’ятав, що другий тиждень квітня — Національний тиждень бібліотек?»

«Ходи-но зсі мною, — відповів гнітючий шепіт. — Ходи-но зсі мною, зсинку… Я зс поліцсії».

Він вкрився сиротами; його затрусило. Сем спустив із думки і своє питання, і той примарний голос. Урешті-решт, яка різниця, чому він вибрав номери «Вісника» за квітень 1981 року; важливий лише факт того, що він це зробив і що тут йому пощастило.

Начебто.

Він перемотав плівку до шостого квітня й побачив саме те, на що сподівався. Над назвою «Вісника» червоним шрифтом було надруковано: