Розділ «Рівно північ»

«Я б не був таким упевненим», — подумав Сем, ідучи за нею килимом сходів. Він був дуже радий, що вона йде попереду.

Зійшовши вниз, Дорін клацнула кількома вмикачами. У рядах заглиблень, схожих на перевернуті лотки для льоду з холодильника, загорілися флуоресцентні лампи. Вони освітили чимале приміщення, застелене таким же темно-синім килимом, що й сходи. Кімната була заставлена полицями з маленькими коробками. Уздовж лівої стіни стояли чотири пристрої для читання мікроплівки, що скидалися на футуристичні сушарки для волосся. Вони були такі ж сині, як і килим.

— Як я вже казала, вам треба записатися в журналі, — продовжила Дорін. Вона знов показала пальцем, цього разу на великий журнал, прив’язаний до полички біля дверей. — Треба написати сьогоднішню дату, час, коли ви зайшли, а зараз… — вона подивилася на наручному годиннику, — двадцять хвилин на одинадцяту, а також час вашого виходу.

Сем схилився до журналу й записався. Попереднє ім’я було «Артур Мічам». Містер Мічам спускався сюди 27 грудня 1989 року. Понад три місяці тому. Цією добре освітленою й оснащеною, прогресивною кімнатою, вочевидь, рідко коли користувалися.

— Тут затишно, чи не так? — вдоволено спитала Дорін. — Це тому, що федеральний уряд виділяє газетам субсидії на утримання моргів — тобто бібліотек, якщо це слово вам більше до душі. Мені воно точно миліше.

В одному з проходів між стелажами затанцювала тінь, і Семове серце знову почало гупати. Але тінь належала Дорін Макґіл; вона нахилилася, щоб перевірити, чи правильно він вписав дату і час, а…

а він, бібліотечний полісмен, не відкидав тіні. А ще…

Сем спробував приглушити продовження, але не зміг.

А ще я не можу так жити. Я не можу жити в такому страху. Якби так тривало надто довго, я б всунув голову в газову піч. Якщо воно справді триватиме — я так і зроблю. Не просто від страху перед ним — тим чоловіком, чи що воно таке. Хіба ж людина може протриматися довго, коли її розум аж волає від того, що все, у що вона вірила, легко тікає від неї геть?

Дорін вказала на праву стіну, коло якої на одній полиці стояли три фоліанти.

— Це січень, лютий і березень 1990 року, — сказала вона. — У липні газети за перші півроку надсилають до Ґренд-Айленда, штат Небраска, щоб їх перевели на мікроплівку. Те саме і по закінченню грудня. — Дорін простягла пухку руку й показала червоним нігтем на полиці, починаючи рахувати від тих, що праворуч, до тих, що стояли ліворуч — біля пристроїв для перегляду мікрофільмів. Здавалося, вона при цьому милувалася своїм манікюром. — Мікрофільми розкладені хронологічно, — вела Дорін, обережно вимовляючи це слово, надаючи йому трохи екзотичного звучання: хро-но-ло-гіч-но. — Сучасність — праворуч, прадавні часи — ліворуч.

Вона всміхнулася, щоб підкреслити жарт і, можливо, передати своє захоплення тим, як тут усе чудово впорядковано. Хро-но-ло-гіч-но кажучи, промовляла її усмішка, це я так вихваляюся.

— Дякую, — сказав Сем.

— Не варто. На те ми й потрібні. Принаймні це одна з причин. — Дорін приставила нігтя до куточка рота і знов усміхнулася до нього, як до дитини, з якою грають у піжмурки. — Ви знаєте, як переглядати мікроплівку на тих пристроях, містере Піблз?

— Так, дякую.

— Гаразд. Якщо вам буде потрібна допомога, то я нагорі. Не бійтеся питати.

— Ви… — почав Сем, але стулив рота, не давши вилетіти решті слів: «покинете мене тут самого?»

Вона підняла брови.

— Нічого, — запевнив він і провів її поглядом. Йому довелося боротися із сильним бажанням кинутися сходами слідом. Тому що, попри затишний вигляд синього килима, це була ще одна бібліотека Джанкшн-Сіті.

А на додачу вона ще й звалася моргом.