Розділ «Рівно північ»

Насичений, солодкий і нудотний смак червоної лакриці заповнив його рот.

Він відпустив ручку, але на хвильку пізніше, ніж слід було. Клямка клацнула, і в ту ж мить постать, що стояла на задньому ґанку, вибила двері всередину. Сема відкинуло назад, до кухні. Він змахнув руками, намагаючись утримати рівновагу, і примудрився збити на землю всі три пальта з вішака коло дверей.

Бібліотечний полісмен, загорнутий у власну хмару холодного повітря, вступив до будинку. Він увійшов повільно, неначе мав скільки завгодно часу, і причинив за собою двері. В одній руці він тримав Семів номер охайно скрученого і складеного «Вісника». Він підняв його, як дрючка.

— Я принізс твою газсету, — сказав бібліотечний полісмен. Його голос був дивно далеким, неначе долинав до Сема крізь грубе скло. — Я сче хотів зсаплатити хлопцсю, але він побіг далі, ніби позспісав. Цсікаво, цого цсе він.

Він ступав кухнею, ідучи в бік Сема, що спирався на стіл і глипав на непроханого гостя величезними шокованими очима переляканої дитини, якогось Простака Саймона з четвертого класу.

«Мені це ввижається, — подумав Сем, — або сниться кошмар — такий жахливий, що позавчорашній поруч із ним виглядає солодким сном».

Але то був не кошмар. Жахливий, але ніякий не кошмар. Семові раптом захотілося, щоб він таки був з’їхав із глузду. Божевілля теж не легка прогулянка парком, але ніщо не може бути таким же жахливим, як ця схожа на людину істота, що прийшла до його будинку, ступаючи всередині власного клину зимного повітря.

Семів будинок був старим і мав високі стелі, але бібліотечному полісменові довелося нахилити голову в дверях, і навіть на кухні корона його сірого повстяного капелюха ледве не човгала стелею. Це означало, що він був понад сім футів заввишки.

Його тіло було загорнуте в тренч полив’яного кольору туману в сутінках. Шкіру він мав білу. Обличчя застигло без духу, неначе воно ніколи не знало ані доброти, ані любові, ані милості. Рот завмер у виразі абсолютної, безпристрасної влади, і збентежений Сем згадав на мить, як виглядали зачинені двері бібліотеки — як щілина рота на обличчі гранітного робота. Очі бібліотечного полісмена здавалися срібними кружечками, пробитими дрібними шротинками. Їх облямовувала рожево-червона шкіра, що, здавалось, от-от мала закровоточити. Вій не було. А найгіршим було те, що Сем знав це обличчя. Він знав, що це не вперше зіщулився від жаху під поглядом тих чорних дірочок, і десь глибоко в голові Сем почув голос із ледь вловимим сичанням: «Ходи-но зсі мною, зсинку. Я зс поліцсії».

Шрам перетинав рельєф цього обличчя саме там, де підказала Семові його уява, — уздовж лівої щоки попід оком і через перенісся. Окрім шраму, перед ним стояв чоловік із плаката… чи ні? Сем уже не міг сказати напевне.

Ходи-но зсі мною, зсинку. Я зс поліцсії.

Сем Піблз, улюбленець Ротаріанського клубу Джанкншн-сіті, напісяв у штани. Він відчув, як із його міхура полилася тепла хвиля, але це здавалося чимось далеким і неважливим. Важливим було те, що в його кухні стояло чудовисько, а найжахливішим — те, що Сем майже впізнав його обличчя. Він відчув, як двері з трьома засувами в його свідомості випнулися, готові щомиті вилетіти. Сем і не сіпнувся, щоб утекти. Він утратив здатність думати про щось аж таке вигадливе. Він знову став дитиною. Дитиною, яку впіймали на гарячому,

(ця книжка — не «Порадник промовця»)

впіймали за чимось страхітливо поганим. Замість того щоб тікати,

(ця книжка — не «Улюблені вірші американців»)

він повільно скрутився навколо мокрої промежини й повалився на підлогу між двома стільцями, що стояли біля столу, мимоволі прикриваючи голову руками.

(ця книжка —)

— Ні, — мовив він хрипким безсилим голосом. — Ні, будь ласка… Будь ласка, не робіть цього, будь ласка, на кривдьте мене так.

От і все, на що він спромігся. Але це не допомогло; велетень у тренчі кольору туману

(ця книжка — «Чорна стріла» Роберта Льюїса Стівенсона)