Розділ «Рівно північ»

— Вечеря передуватиме зустрічі АА[231], — сказав Дейв. — Але на плакаті про АА не можна писати. Бо це наче як таємниця.

— Ясно, — мовив Сем. Він помовчав, а тоді спитав: — А ти ходиш на зустрічі АА? Якщо не хочеш, то не відповідай. Насправді це не моє діло.

— Ходжу, — сказав Дейв, — але це важко, містере Піблз. Я отримав більше білих фішок[232], ніж аптеки продають аспіринок. Я можу протриматися місяць, іноді й два, а якось я був тверезий майже рік. Але це важко. — Він похитав головою. — Хтось казав, що програма підходить не всім. Певно, я один із таких. Але я намагаюся.

Семові очі повернулися до жінки з куркою на тарілці. Малюнок був надто детальний, щоб його вважати ескізом, але й картиною він іще не був. З усього було видно, що Паскудний Дейв малював поспіхом, але він зумів передати доброту в очах жінки і ледь помітну, майже зниклу усмішку на її губах, схожу на останній промінь призахідного сонця. Проте найдивнішим було те, що жінка здалася Семові знайомою.

— Це твоя знайома? — спитав він Дейва.

Дейв усміхнувся ширше. Він кивнув.

— Це Сара. Вона чудова дівчина, містере Піблз. Якби не вона, це місце закрили б іще п’ять років тому. Вона знаходить людей із грошима саме тоді, коли вже здається, що податки завеликі, або коли ми боїмося, що не зможемо полагодити будівлю, щоб задовольнити інспекторів, як ті прийдуть. Вона називає людей, що дають гроші, ангелами, але справжній ангел — це вона. Ми й назвали заклад на честь Сари. Звісно, Томмі Сент-Джон написав трохи неправильно, але він хотів як краще. — Паскудний Дейв на хвильку замовк, дивлячись на свій плакат. Не підводячи очей, він додав: — Томмі вже помер, звісно. Взимку. Печінка гигнула.

— Ох, — сказав Сем і незграбно додав: — Мені шкода.

— Не варто. Для нього все це вже позаду.

— Хрум-бурум! — вигукнув Люкі, підводячись. — Хрум-бурум! Гляньте, ну хіба ж не сраний хрум-бурум!

Він приніс плаката до Дейва. Під жовтогарячими кривульками Люкі намалював чудовисько жіночої статі, ноги котрого закінчувалися акулячими плавцями, які, вирішив Сем, мали означати взуття. На одній руці вона утримувала кособоку тарілку, на якій височіла гора чогось схожого на синіх змій. У другій — стискала якийсь коричневий циліндричний предмет.

Дейв узяв плакат Люкі й оглянув його.

— Непогансько, Люкі.

Люкі радісно вишкірив зуби. Він показав на коричневий предмет.

— Глянь, Дейве! Вона дістала собі сраного «Слім-Слім-Джима»!

— Це точно. Непогансько. Ходи всередину й подивися телевізор, коли хочеш. Там якраз «Зоряний шлях» показують. А в тебе там як, Дольфе?

— Я краще малюю під мухою, — похвалився Рудольф і простягнув свого плаката Дейву. На ньому стояла велетенська куряча ніжка, а дрібні паличкасті чоловіки й жінки стояли навколо й дивилися на неї, задерши голови.

— Фантазійний підхід, — сказав Рудольф Семові. Його голос прозвучав трохи різкувато.

— Мені подобається, — озвався Сем. Йому справді подобалося. Плакат Рудольфа нагадав йому карикатури з «Нью- Йоркера», іноді такі сюрреалістичні, що Сем не міг їх зрозуміти.

— Добре. — Рудольф пильно подивився на нього. — У тебе точно нема четвертака?