Розділ «Рівно північ»

Тож тепер Сем знав напевне, де його книжки. Він поклав їх на газети в коробку з-під «Джонні Вокера» і забув про них. Інші газети — за вівторок, середу й четвер — він поклав на книжки зверху. Тоді в четвер по обіді прийшов Паскудний Дейв і викинув усе жужмом у торбу для сміття. Торба потрапила до його візка, візок приїхав сюди, і все, що залишилося від книжок, — обгортка з брудним слідом від кросівка, схожим на татуювання.

Обкладинка вилетіла із Семових пальців, і він повільно пішов до машини. Він мав справу, і йому здалося доречним, що вона припала на пору вечері.

Бо, здається, Сем тепер мусив з’їсти пуд солі.

Розділ 6. Бібліотека (II)

На півдорозі до бібліотеки Семові раптом спало на думку дещо таке очевидне, що важко було уявити, як він раніше про це не подумав. Сем загубив пару бібліотечних книжок; він з’ясував, що їх знищено; йому треба за них заплатити.

І все.

Сем зрозумів, що Арделія Лорц досягла чималого успіху в тому, щоб він почувався чотирикласником. Коли дитина губить книжку — це кінець світу; вона безсило зіщулюється перед тінню бюрократії й чекає приходу бібліотечного полісмена. Але бібліотечної поліції не існує, і Сем, як дорослий, чудово про це знає. Існували тільки найняті містом працівники на зразок міс Лорц, яким іноді спадало на думку надміру роздуте уявлення про власне становище в загальній картині буття, а також платники податків на кшталт Сема, котрі інколи забували, що це собака має махати хвостом, а не навпаки.

«Я піду туди, вибачуся, а тоді попрошу надіслати мені чек за нові примірники, — подумав Сем. — І все. Кінець».

Усе було на диво просто.

І досі трохи хвилюючись і ніяковіючи (але набагато краще контролюючи цю бурю в склянці), Сем припаркувався через дорогу від бібліотеки. Обабіч головного входу горіли ліхтарі, кидаючи м’яке біле світло на сходи й гранітний фасад будівлі. Вечір надав їй добрішого й гостиннішого вигляду, якого так не вистачало під час його першої появи тут — а може, причина була в тому, що весна, якою ще й не пахло того похмурого березневого дня, коли Сем уперше зустрівся з драконом цієї печери, вже розправила крила. Загрозливе обличчя кам’яного робота зникло. Будівля знову стала громадською бібліотекою.

Сем уже почав вилазити з машини, а тоді зупинився. Зранку на нього вже зійшло одне одкровення; тепер його зненацька було обдаровано іншим.

Жінка на плакаті Паскудного Дейва, жінка з тарелею смаженої курятини. Та, котру Дейв назвав Сарою.

Та жінка здалася Семові знайомою, а тепер у його мозку замкнувся якийсь потаємний контур і він зрозумів, чому так подумав.

То була Наомі Гіґґінс.

Сем розминувся на сходах із двома підлітками в піджаках школи Джанкшн-Сіті й упіймав двері, поки ті не встигли причинитися. Він вступив до передпокою. Перше, що його вразило, це звук. Читальна зала за мармуровими сходами аж ніяк не була галасливою, але їй було далеко до того мовчазного провалля, що зустріло Сема в п’ятницю опівдні тиждень тому.

«Ну, сьогодні ж суботній вечір, — подумав він. — Діти, мабуть, готуються до четвертних іспитів».

Але чи стерпіла б Арделія Лорц таке щебетання, навіть і таке приглушене? Зі звуків, що долинали до Сема, виходило, що так, але на неї це було не схоже.

Друга дивна річ була пов’язана з тим мовчазним закликом на підставці.

ТИХО!

зникло. На його місці стояв портрет Томаса Джефферсона. Під ним містилася така цитата: