Розділ «Рівно північ»

Я не можу жити без книжок.

Томас Джефферсон (у листі до Джона Адамса)

10 червня 1815 р.

Сем якусь хвильку вивчав напис, роздумуючи над тим, як сильно він змінював присмак у роті того, хто заходив до бібліотеки.

ТИХО!

викликало почуття тривоги й неспокою (а що робити тому, у кого, приміром, бурчав живіт, або тому, хто відчував наближення необов’язково нечутного нападу метеоризму?). З іншого боку,

Я не можу жити без книжок

викликало почуття насолоди й сподівання, яке відчувають голодні чоловіки чи жінки, коли, нарешті, подають страви.

Роздумуючи над тим, як багато змінюється через такі дрібнички, Сем увійшов до бібліотеки… й закляк на місці.

У головній залі стало набагато світліше, ніж було під час його перших відвідин, але це була лише одна з перемін. Драбини, що тягнулися вгору до верхніх полиць, котрі губилися в напівтемряві, тепер зникли. У них не було потреби, бо стеля тепер стала лише вісім чи дев’ять футів заввишки, а не тридцять чи сорок. Щоб дістати книжку з верхньої полиці, досить було взяти один зі стільців, що стояли тут усюди. Журнали, розкладені привабливим півколом, лежали на широкому столі біля столу видачі. Дубовий вішак, з якого вони звисали, наче шкури забитих тварин, тепер зник. Як і напис

ПОВЕРТАЙТЕ ЖУРНАЛИ НА МІСЦЕ!

Полиця з новинками залишилася на місці, але напис «ВИДАЮТЬСЯ НА 7 ДНІВ» змінився іншим — «ПРОЧИТАЙ БЕСТСЕЛЕР — ЦЕ ВЕСЕЛО!»

Люди — здебільшого молодь — ходили туди й сюди, тихенько балакаючи. Хтось хихотнув, легенько й не соромлячись.

Сем глянув на стелю, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що тут, у біса, трапилося. Нахилені вікна в даху зникли. Верхня частина зали сховалася за сучасною підвісною стелею. Навислі над головою старомодні плафони поступилися місцем флуоресцентним панелям, вмонтованим у нову стелю.

Жінка, що йшла до столу видачі з оберемком детективів, простежила погляд Сема до стелі, не побачила там нічого незвичного, а тоді з цікавістю глянула на самого Сема. Один із хлопців, що сиділи за довгим столом справа від столика із журналами, штурхнув товариша ліктем і показав на Сема пальцем. Ще один постукав пальцем по скроні, і вони загиготіли.

Сем не помічав ані поглядів, ані насмішок. Він не усвідомлював, що просто стоїть на вході до головної зали й глипає на стелю з роззявленим ротом. Він не міг осягнути всі ці разючі зміни.

Ну гаразд, з минулого разу тут з’явилася підвісна стеля. То й що? Це ж, певно, економить тепло.

Так, але та Лорц нічого не казала про жодні зміни.

Ні, але чому вона мала щось йому розповідати? Сем же не був постійним відвідувачем, чи не так?

Але ж це мусило б її засмутити. Вона здалася мені твердолобою консерваторкою. Їй би це не сподобалося. Анітрохи.