Розділ «Рівно північ»

Врешті-решт, він утратив їх з очей. Він не думав про те, щоб їх повернути, несподіване пожвавлення в справах забирало всі його розумові зусилля — поки не зателефонувала ця Лорц.

Гаразд — певно, я нікуди їх з того часу не переносив. Вони мусять бути там, де я їх поклав, коли повернувся з роботи в понеділок.

На мить у ньому спалахнула надія — а що, як вони й досі в машині! Коли Сем уже підводився, щоб піти подивитися, йому згадалося, як він переклав дипломат у руку до книжок, коли прийшов додому в понеділок. Він зробив це, щоб дістати ключі від будинку з правої кишені. Він точно не залишив книжки в машині.

То що ти робив після того, як увійшов?

Він уявив, як відімкнув двері кухні, увійшов, примостив дипломат на стілець, розвернувся з книжками в руці…

— О ні, — пробурмотів Сем. Погане передчуття знову наринуло на нього.

На полиці коло дров’яної печі стояла чимала картонна коробка, схожа на ті, які можна взяти в алкогольній крамниці. Вона стояла там уже кілька років. Люди іноді перевозять у таких коробках дрібні речі, коли переїздять до нового будинку, але в них також дуже зручно складати всяку всячину. Сем використовував коробку біля печі для зберігання газет. Він щодня клав до неї газету після того, як прочитував її; сьогоднішню газету він вкинув туди зовсім недавно. І десь раз на місяць…

— Паскудний Дейв! — пробурмотів Сем.

Він підвівся з-за столу і поспішив на кухню.

Коробка з намальованим на боці Джонні Волкером у моноклі, що ніби промовляв: «Ну хіба я не денді?» — була майже порожня. Сем перебрав тоненький стосик газет, знаючи, що нічого не знайде, але все одно шукав, як роблять люди, котрі відчайдушно напіввірять у те, що самого їхнього сильного бажання достатньо для того, щоб шукане з’явилося. Він знайшов «Суботнього вісника», якого щойно викинув, і газету за п’ятницю. Звісно, жодних книжок між ними не було. Сем трохи постояв, думаючи похмуру думу, а тоді пішов до телефону дзвонити Мері Вассер, що прибирала будинок щочетверга вранці.

— Алло? — відповів трохи стривожений голос.

— Привіт, Мері. Це Сем Піблз.

— Семе? — Тривога поглибилася. — Щось сталося?

Так! У понеділок по обіді курва, що заправляє місцевою бібліотекою, рушить на мене в похід! Імовірно, з хрестом і довжелезними цвяхами!

Він, звісно, не міг сказати нічого такого, принаймні не Мері; вона була з тих безталанних створінь, що народилися під нещасливою зіркою і живуть у темній хмарі неясного зловісного передчуття. Мері Вассери цього світу вірять, що неймовірна кількість підвішених величезних чорних сейфів теліпається на висоті трьох поверхів над численними хідниками. Ті сейфи, утримувані там лиш потертим дротом, чекають, поки доля приведе котрогось із приречених до зони ураження. А як не сейф, то п’яний водій; а як не п’яний водій, то цунамі (в Айові? Так, в Айові); а як не цунамі, то метеорит. Мері Вассер була однією з тих постійно занепокоєних істот, котрим завжди треба знати, чи нічого не сталося, якщо їм дзвонять по телефону.

— Нічого, — сказав Сем. — Нічого такого. Просто хотів дізнатися, чи бачила ти Дейва в цей четвер. — Питання, звісно, було не більше як формальністю; газети ж як-не-як зникли, а Паскудний Дейв був єдиною Газетною феєю в Джанкшн-Сіті.

— Так, — підтвердила Мері. Щира заява Сема про те, що нічого не сталося, здавалось, накрутила її ще сильніше. Тепер у її голосі бринів ледве прихований жах. — Він приходив по газети. Може, мені не слід було їх віддавати? Він приходить уже багато років, і я подумала…

— Та ні, нічого страшного, — мовив Сем із неприродною бадьорістю. — Я просто побачив, що вони зникли, от і захотів перевірити…

— Ви ніколи не перевіряли раніше. — Голос Мері урвався, ніби їй здавило горло. — З ним усе гаразд? З Дейвом нічого не трапилося?

— Ні, — запевнив Сем. — Тобто я не знаю. Я просто… — Йому сяйнуло. — Купони! — нестямно крикнув він. — Я забув вирізати купони на знижки в четвер, тож…