Розділ «Рівно північ»

— Що чув! — гаркнув Крейґ Джонс глибоко скривдженим тоном. — Акробат зламав свою срану шию!

— Ох, — сказав Сем. — Божечки. — Він подумав про це хвильку, а тоді обережно спитав: — Крейґу, він помер?

— Ні, не помер, але для нас різниці немає. Він лежить у лікарні в Сідар-Репідс, а на шиї в нього двадцять фунтів гіпсу. Біллі Брайт щойно мені розповів. Він сказав, що той клоун прийшов на сьогоднішню денну виставу п’яний, як хлющ, спробував крутнути заднє сальто й приземлився на край арени, прямо на карк. Біллі сказав, хрускіт почули аж у райку, де він сидів. Він сказав, що наче хтось вступив у калюжу, яка щойно взялася кригою.

— Йой! — вирвалося в Сема, і він скривився.

— І знаєш, я не здивувався. Врешті-решт — Дивовижний Джо? Хіба це нормальне ім’я для циркового артиста? Нехай би він був Дивовижним Рендіксом — це я міг би зрозуміти. Або Дивовижним Тортеліні — теж незле. Але Дивовижний Джо? Вже з імені видно, що в цього пацієнта — серйозне ураження мозку.

— Господи, це справді кепсько.

— Та це шмат гімна в надкушеному пиріжку, от що це таке. Через це ми залишилися без промовця на завтрашній вечір, друже мій.

Сем почав жалкувати, що не пішов додому рівно о четвертій. Крейґ застав би тільки Сема-автовідповідача, і це дало б Семові-людині трохи більше часу на роздуми. Він відчув, що скоро такий час йому знадобиться. Він також відчув, що Крейґ йому цього часу не дасть.

— Так, — мовив Сем. — Здається, твоя правда. — Він сподівався, що це прозвучить філософськи, але при цьому вкаже на його безпорадність. — Яка прикрість.

— Неабияка, — сказав Крейґ, а тоді випалив: — Але я знаю, що ти з радістю нам допоможеш і заповниш цю прогалину.

— Я? Крейґу, та ти жартуєш! Я ж і простого перекиду не втну, не кажучи вже про сальто назад…

— Я подумав, що ти міг би розповісти про важливість малого бізнесу в житті невеликого містечка, — невблаганно продовжував Крейґ Джонс. — А як не вийде з цією темою, є бейсбол. Крім того, ти завжди можеш скинути штанці й просто помахати публіці своїм прутиком. Семе, я не просто голова Комітету з виступів — це ще було б так-сяк. Але з того часу, як Кенні виїхав з міста, а Карл перестав приходити на збори, я і є Комітет з виступів. Тож ти мусиш мене виручити. Мені потрібен промовець на завтра. В усьому клятому клубі десь п’ятеро хлопців, на яких я можу покластися в скрутну мить, і ти один із них.

— Але…

— Ти також єдиний, хто ще не виручав нас у подібних ситуаціях, тож тебе обрано, друзяко. Минулого року Френк Стівенс прикривав отак хлопця з профспілки шоферів вантажівок, коли той не зміг прийти, бо його саме судили за шахрайство. Семе, ти — наступна куля в нашому барабані. Ти не можеш підвести мене, друже. Ти винен мені цю послугу.

— Та я ж тримаю страхову контору! — вигукнув Сем. — А коли не виписую страховки, то продаю ферми! Переважно різним банкам! Більшості людей нудно слухати про таке! А кому не нудно, тому гидко!

— Усе це не важливо. — Крейґ пішов добивати свою здобич, втоптавши кволі Семові протести в землю важкими, підбитими цвяхами черевиками. — Ти ж і сам знаєш, вони всі понапиваються ще до кінця вечері. Ніхто не пам’ятатиме жодного твого словечка вже в суботу вранці, але мені все одно потрібен хтось, щоб вийти наперед і півгодини поговорити — і тебе обрано!

Сем іще трохи протестував, але Крейґ шмагав його наказовою лексикою, безжально виділяючи слова курсивом. Повинен. Треба. Мусиш.

— Гаразд! — погодився він нарешті. — Гаразд, гаразд! Годі!

— Чудово, друзяко! — вигукнув Крейґ. Його голос раптом став променистим і веселковим. — Пам’ятай, на промову буде з півгодини, та ще, може, хвилин десять на питання. Якщо хтось їх матиме. І ти справді можеш помахати своїм прутиком, якщо захочеш. Звісно, я не думаю, що хтось його зможе роздивитися, але…

— Крейґу, — зупинив Сем, — годі.