Розділ «Рівно північ»

— Аякже, — сказав Сем. Він лиш пробурмотів це слово, але акустика тут була надзвичайна, і його глухе бурмотіння посилилося до роздратованого бурчання, від якого він сам зіщулився. Йому здалося, що слово злетіло вгору, відбилося від високої стелі й упало на нього звідти. У ту мить він знову відчув себе чотирикласником, якому місіс Ґластерс зараз знову вичитуватиме за негідну поведінку. Сем стривожено озирнувся, ніби чекав, що якась злюча бібліотекарка вискочить із головної зали, щоб подивитися, хто це там наважився сполохати тишу.

Та годі вже, заради Бога. Тобі ж сорок років. Ти закінчив четвертий клас хтозна-коли, друже.

От тільки тут і зараз йому так не здавалося. Тут четвертий клас йому видавався таким близьким, що його можна було торкнутися рукою.

Він рушив уперед мармуровою підлогою, несвідомо перенісши вагу тіла вперед, щоб не клацати каблуками, обійшов підставку з лівого боку й увійшов до головної зали бібліотеки Джанкшн-Сіті.

Зі стелі (що була принаймні на двадцять футів вища, ніж у передпокої) звисали численні скляні кулі, але жодна з них не світилася. Світло надходило всередину через два великих похилих вікна в даху. У сонячний день їх би напевне вистачило, щоб освітити цю залу; вони навіть могли зробити її живою і привітною. Але в цю п’ятницю небо вкрилося понурими хмарами, крізь які пробивалося невиразне світло. Кути зали затягнуло похмурим павутинням тіней.

Сем Піблз відчув якусь неправильність. Неначе він зробив щось більше, аніж просто зайшов у двері й проминув передпокій; йому здалося, що він ступив до іншого світу, який абсолютно нічим не нагадував містечко в Айові, яке він іноді любив, іноді ненавидів, а здебільшого просто сприймав як належне. Повітря здавалося густішим, ніж зазвичай, і скидалося на те, що воно не таке прозоре для світла, як повітря деінде. Тиша була щільна, мов ковдра, і холодна, мов сніг.

Бібліотека стояла порожня.

З усіх боків над Семом височіли книжкові полиці. Від погляду вгору, на армовані вікна в даху з плетивом дротів, Семові трохи запаморочилося в голові: йому здалося, що він перевернувся догори ногами, що його підвісили за п’яти над квадратним проваллям, викладеним із книжок.

До стін тут і там були приставлені драбини, що ковзали рейками і їздили підлогою на гумових коліщатках. Два дерев’яні острівці здіймалися посеред озера простору між місцем, де він стояв, і столом видавання літератури на тому кінці великої і високої зали. Один острівець був довгим дубовим вішаком для журналів. Періодичні видання, кожне в прозорій пластиковій обгортці, звисали з дерев’яних гачків на ньому. Здавалося, що це шкури дивовижних тварин, розвішені просихати в цьому мовчазному приміщенні. Закріплений згори вішака знак наказував:

ПОВЕРТАЙТЕ ЖУРНАЛИ НА МІСЦЕ!

Зліва від вішака із журналами стояли полиці зі свіжими романами й нехудожньою літературою. Знак нагорі обмежував термін їх видачі сімома днями.

Сем попростував широким проходом поміж журналами й семиденною полицею, а його підбори стукали й відлунювали попри Семове силкування рухатися тихо. Тепер він шкодував, що не піддався першому пориву повернутися до контори. Це місце лякало. На столі стояла й гуділа накрита маленька камера для мікроплівки, але за столом — жодного чоловіка чи жінки. На столі стояла маленька табличка з написом

А. ЛОРЦ

та навколо не було й сліду жодних А. Лорців чи ще кого-небудь.

Мабуть, сидить у туалеті й вивчає новий номер «Бібліотечного кур’єра».

Сем відчув шалене бажання загорлати: «Як там у тебе виходить, А. Лорц? Добре?» Це швидко минулося. Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті не заохочувала до таких витівок.

У Семових думках раптом промайнув віршик із дитинства: «Досить сміху, досить гри; зайшли в хату квакери. Будеш корчити лице — то приплатишся за це».

Цікаво, а якщо я зараз скорчу гримасу, чи змусить мене А. Лорц приплатитися, подумалося йому. Він знову озирнувся, дав змогу нервовим закінченням відчути грізні ноти тиші цієї зали й подумав, що про це можна написати книжку.

Не зацікавлений більше в книжці із жартами чи в «Улюблених віршах американців», але мимохіть зачарований застиглою, мрійливою атмосферою, Сем пішов до дверей праворуч від семиденних книжок. Знак на дверях сповіщав, що за ними ховалася «Дитяча зала». Чи ходив він до дитячої зали бібліотеки, поки ріс у Сент-Луїсі? Мабуть, що так, але спогади про це були невиразні. Хай там як, а підійшовши до дверей дитячої зали, він відчув якусь дивну тривогу, схожу на ту, яку відчувають, коли повертаються додому.

Двері були зачинені. На них висів малюнок Червоної Шапочки, яка дивилася на вовка в бабусиному ліжку. Вовк лежав у бабусиній нічній сорочці й нічному ковпаку. Він гарчав. Піна стікала з вишкірених іклів. На обличчі Червоної Шапочки закляк вираз майже смертельного жаху, і плакат, здавалося, не просто натякав, а голосно проголошував, що щаслива кінцівка цієї казки — та й усіх інших казок — це просто зручна брехня. Батьки можуть вірити в такі нісенітниці, промовляло обличчя Червоної Шапочки, але ж діти розуміють усе краще, хіба ні?