Розділ «Рівно північ»

— Ох! Пробач! Штуляю швою фельку! — Крейґ захихотів, певно, трохи сп’янілий від полегшення.

— Слухай, а чом би нам не закінчити розмову? — Сем потягнувся рукою по пачку «Тамз»[214], яку тримав у шухляді столу. Він раптом подумав, що за наступні двадцять вісім годин з’їсть їх іще чимало. — Скидається на те, що мені треба готувати промову.

— Аякже, — сказав Крейґ. — Просто пам’ятай: вечеря о шостій, промова о пів на восьму. Як казали в «Гавайях 5–0»[215], будь там! Алоха!

— Алоха, Крейґу, — попрощався Сем і поклав слухавку. Він дивився на телефон і відчував, як із грудей до горла повільно піднімається булька гарячого газу. Він розкрив рота й кисло відригнув — протест від шлунка, який іще п’ять хвилин тому поводився доволі чемно.

Сем ковтнув першу з величезної, як потім виявилося, кількості таблеток «Тамз».

Замість того щоб грати того вечора в боулінг, як сподівався раніше, Сем Піблз закрився із жовтим блокнотом, трьома загостреними олівцями, пачкою цигарок «Кент» і шістьма банками «Джолта»[216] в кабінеті свого будинку. Він висмикнув із телефону дріт і глянув на жовтий аркуш блокнота. Подивившись на нього зо п’ять хвилин, він написав у верхньому рядку верхнього аркуша:

БІЗНЕС У НЕВЕЛИКИХ МІСТАХ: ЖИВА КРОВ АМЕРИКИ

Сем прочитав рядок уголос, і йому сподобалося. Ну… може, не так, щоб сподобалося, але прозвучало доволі стерпно. Він повторив ці слова голосніше, і йому сподобалося більше. Трошечки. Насправді цей рядок не був аж такий вдалий; якщо чесно, то він, певно, лайна був вартий, але все одно вкладав на лопатки оцей: «Комунізм: погроза чи загроза». І Крейґ мав рацію — більшості слухачів суботнє похмілля все одно не дасть змоги пригадати, що вони таке слухали у п’ятницю ввечері.

Дрібку підбадьорений, Сем почав писати.

«Коли в 1984 році я переїхав до Джанкшн-Сіті з Еймса, більш-менш розвинутого ділового центру…»

«…і тому зараз я не менш, ніж того ясного вересневого ранку 1984 року, переконаний, що малий бізнес — це не просто жива кров Америки, а яскрава й іскриста життєдайна сила всього Західного світу».

Сем зупинився, розчавив цигарку в попільничці на столі у своїй конторі й із надією глянув на Наомі Гіґґінс.

— То як? Що думаєш?

Наомі була вродливою молодою жінкою з Провербії, містечка за чотири милі на захід від Джанкшн-Сіті. Вона жила з хирявою матір’ю в хирявому будиночку над річкою Провербією. Більшість ротаріанців знали Наомі й коли-не-коли пропонували одне одному побитися об заклад, хто розвалиться раніше: її будинок чи матір. Сем не чув, щоб такі парі хоч раз укладали насправді, але коли й так, то вони й досі лишалися невирішеними.

Наомі закінчила Айовський професійно-технічний коледж і вміла видобувати зі своєї стенографії ті самі речення, які й записувала. Оскільки вона була єдиною жінкою в окрузі з таким умінням, попит на її послуги в доволі вузькому колі ділових людей Джанкшн-Сіті був чималий. Ще вона мала напрочуд гарні ніжки, що їй теж не шкодило. Вона працювала зранку, п’ять днів на тиждень, виконуючи роботу для трьох юристів (двох чоловіків і однієї жінки), одного банкіра і двох агентів із нерухомості. В обід Наомі поверталася до хирявого будиночка і, коли не ходила коло хирявої матері, передруковувала свої вранішні записи.

Сем Піблз вітав Наомі у своїй конторі щоп’ятниці, з десятої до полудня, але цього ранку він відклав кореспонденцію вбік — хоч деякі листи конче потребували відповіді — і спитав Наомі, чи не вислухає вона його.

— Аякже, чом би й ні, — відповіла Наомі. Вона мала трохи стурбований вигляд, неначе побоювалася, що Сем — з яким вони в минулому трохи зустрічалися — надумав одружитися з нею. Коли ж він пояснив, що Крейґ Джонс обрав його на заміну травмованому акробатові і тому Сем хотів би, аби вона послухала його промову, Наомі розслабилася і вислухала її від початку й до кінця з улесливою увагою — усі двадцять шість хвилин.

— Не бійся говорити відверто, — додав до свого виступу Сем, перш ніж Наомі встигла мовити бодай слово.

— Хороша промова, — сказала вона. — Доволі цікава.

— Ні, серйозно — не шкодуй моїх почуттів. Кажи, як є.