Розділ «Рівно північ»

— Ні, гадаю, що ні. Може, ти натомість надрукуєш мою промову? — Він уже твердо вирішив провести обідню перерву в бібліотеці.

Розділ 2. Бібліотека (I)

За той час, що він прожив у Джанкшн-Сіті, Сем проходив повз бібліотеку сотні разів, але цього разу, вперше подивившись на неї по-справжньому, він виявив одну неймовірну обставину: бібліотека не сподобалася йому з першого погляду.

Квадратна гранітна коробка будівлі Громадської бібліотеки Джанкшн-Сіті з вузькими, схожими на бійниці вікнами, стояла на розі Стейт-стрит і Міллер-авеню. Вкритий шифером дах нависав над усіма чотирма боками будівлі, і для того, хто підходив до неї з фасаду, вузькі вікна і лінія тіні, що її відкидав дах, робили будівлю схожою на нахмурене обличчя кам’яного робота. То був доволі типовий для Айови архітектурний стиль, настільки типовий, що Сем Піблз, який продавав нерухомість от уже двадцять років, дав йому власну назву — Середньозахідний потворіанський. Навесні, влітку і восени загрозливі риси будівлі пом’якшували клени, що росли навколо в начебто гаю, але зараз, наприкінці суворої айовської зими, клени й досі стояли голі, а бібліотека скидалася на перерослу крипту.

Семові вона не сподобалася; від її вигляду він відчував неспокій і не знав чому. Врешті-решт, то ж були не підвали інквізиції, а просто бібліотека. Але коли він ішов брукованою плитняком доріжкою, з його грудей все одно піднявся кислотний відриг. Він мав якийсь незвичний солодкавий присмак, який нагадав Семові про щось… певно, щось із дуже давніх часів. Він поклав до рота таблетку «Тамз», почав її гризти, а тоді раптом дещо вирішив. Його промова й так уже досить сильна. Не надзвичайна, але доволі непогана. Ішлося ж усього-на-всього про Ротаріанський клуб, а не про Організацію Об’єднаних Націй. Настав час припинити цю забавку. Він повернеться до контори й сяде за листи, які знехтував уранці.

Сем уже почав розвертатися, але подумав: «Це ж ідіотизм. Справжній ідіотизм. Хочеш бути ідіотом? Гаразд. Але ти вже погодився виступити з промовою; так чом би не виступити добре?»

Насуплений і нерішучий, Сем стояв на стежці, що вела до бібліотеки. Він часто кепкував із клубу ротаріанців. І Крейґ теж. І Френк Стівенс. Більшість молодих діловиків Джанкшн-Сіті сміялася над цими зборами. Але вони рідко пропускали їх, і Сем вважав, що знає чому: на таких зборах можна обрости корисними зв’язками. То було місце, де такі, як він, могли зустрітися з уже не молодими діловиками Джанкшн-Сіті. Такими, як Елмер Бескін, чий банк допоміг два роки тому залишитися на плаву невеличкому торговому центру в Бівертоні. Такими, як Джордж Кенді — про якого казали, що він міг залучити три мільйони доларів інвестицій одним телефонним дзвінком… якщо хотів це зробити.

То були хлопці з маленького міста, прихильники шкільних команд із баскетболу, люди, що стриглися «У Джимі», що лягали спати в боксерських трусах і просторих футболках замість піжам, люди, що й досі пили пиво з пляшки, люди, яким незручно з’являтися в Сідар-Репідс увечері, не вирядившись у білі поліестерові костюми з білими поясами й білими черевиками. Але вони були сіллю землі й титанами Джанкшн-Сіті, і коли вже говорити відверто, то чи не тому Сем продовжував ходити на ці збори щоп’ятниці? Коли говорити відверто, то чи не тому змилений Крейґ телефонував Семові, після того як той дурний акробат зламав свою дурну шию? Усім би хотілося, щоб титани їх помітили… але ніхто не хотів бути поміченим через те, що обісрався. «Вони всі будуть п’яні», — сказав Крейґ, і Наомі луною повторила те саме, але тепер Семові спало на думку, що він ніколи не бачив у руці Елмера Бескіна чогось міцнішого за каву. Жодного разу. І він, певно, був такий не один. Може, хтось і нап’ється… але не всі. І, можливо, саме перед тими, хто залишиться тверезим, і варто виступити добре.

Скористайся з нагоди правильно, Семе, і, можливо, ти зробиш собі добру послугу. Це справді можливо.

Так. Можливо. Не дуже ймовірно, звісно, але можливо. Проте було і ще дещо, крім сірих кардиналів, які могли прийти, а могли й не прийти в п’ятницю до Ротаріанського клубу послухати промову: Сем завжди пишався тим, що виконував будь-яку роботу якомога краще. Тож йому треба виступити з якоюсь дурною промовою. Що з того?

До того ж це лише поганенька бібліотека в маленькому містечку. Що в ній страшного? Попід її стінами навіть кущі не ростуть.

Сем рушив було далі, але знову спинився, зморщивши чоло. Яка дивна думка; йому здалося, що вона вискочила нізвідки. Яка різниця, ростуть попід стінами бібліотеки кущі чи не ростуть? Сем не знав… але був упевнений, що відсутність кущів подіяла на нього майже так, як чари. Непритаманні йому вагання зникли без сліду, і він знову пішов уперед. Піднявшись чотирма кам’яними сходинками, зупинився на хвильку. Будівля чомусь видалася йому покинутою. Він узявся за ручку дверей і подумав: «Закладаюся, що тут зачинено. Закладаюся, що бібліотека не працює в п’ятницю в обідню пору». У цій думці було щось дивно заспокійливе.

Але він натиснув пальцем на старомодну клямку, і важкі двері нечутно прочинилися всередину. Сем вступив до невеликого передпокою з мармуровою чорно-білою шахівницею підлоги. Посеред передпокою стояла підставка, на якій закріпили знак; напис на ньому складався з одного слова, виведеного дуже великими літерами.

ТИХО!

було написано там. Не

МОВЧАННЯ — ЗОЛОТО

чи

ДОТРИМУЙТЕСЯ ТИШІ, БУДЬ ЛАСКА

Але одне витрішкувате й грізне:

ТИХО!