Розділ «Рівно північ»

Того ранку, як ця історія почала розгортатися, я сидів за сніданком разом зі своїм сином Овеном. Дружина вже пішла нагору, щоб прийняти душ і вдягтися. Ми з малим традиційно розділили між собою омлет і газету. Вілард Скотт[210], що буває в нашій оселі п’ять днів із семи, саме розповідав про жінку з Небраски, котрій щойно виповнилося сто чотири роки, а в нас із Овеном, здається, була розплющена одна пара очей на двох. Іншими словами, то був типовий будній ранок в оселі Кінгів.

Овен відірвався від спортивної рубрики рівно настільки, щоб спитати мене, чи не проїздитиму я сьогодні коло супермаркету — син хотів, щоб я купив йому книжку, за якою він писав доповідь для школи. Не пам’ятаю вже, про яку саме книжку йшлося — то міг бути «Джонні Тремейн»[211] чи «Квітневий ранок», роман Говарда Фаста про Американську революцію, — але то був один із тих томів, які неможливо впіймати в книжковій крамниці; вони завжди або щойно розійшлися, або новий наклад іще не підготували, або ще яке нещастя.

Я запропонував Овенові зайти до нашої місцевої бібліотеки, бо вона дуже хороша. Я був певен, що вони ту книжку мали. Син пробурмотів щось у відповідь. Я вловив лиш два слівця, але, з огляду на мої інтереси, тих двох слів вистачило, щоб розпалити мою цікавість. То були слова «бібліотечна поліція».

Я відклав свою половину газети, натиснув на пульті кнопку, щоб придушити Віларда посеред запальної розповіді про фестиваль персиків у Джорджії, і попросив Овена повторити, що він сказав, якщо його ласка.

Йому не дуже хотілося, але я наполіг. Нарешті він сказав, що не любить ходити до бібліотеки, бо його тривожить бібліотечна поліція. Насправді Овен знав, що ніякої бібліотечної поліції не існує, але то була одна з тих історій, що вгризаються глибоко в підсвідомість і наче ховаються там. Він почув її від своєї тітки Стефані в сім чи вісім років, коли був набагато довірливіший, отож ця її розповідь нишком сиділа в ньому ще з того часу.

Я, звісно, був дуже втішений це чути, бо й сам боявся бібліотечної поліції, коли був малим — боявся тих безликих охоронців порядку, що справді приходять додому до того, хто не повертає книжки вчасно. Лише це було б доволі неприємно… але що, як хтось не міг відшукати потрібні книжки, коли ті дивні правоохоронці з’являлися на його порозі? Що тоді? Що вони робили з такими людьми? Що вони могли взяти, аби відшкодувати вартість загублених книжок? Я багато років не думав про бібліотечну поліцію (хоч востаннє це було і не в дитинстві; я чітко пам’ятаю, як ми балакали про неї з Пітером Страубом і його сином Беном за шість чи вісім років до того), але тепер усі ті старі питання, водночас жахливі й чимось привабливі, постали знову.

Сталося так, що я роздумував про бібліотечну поліцію наступні три чи чотири дні і, міркуючи, почав роздивлятися обриси сюжету, що описаний далі. Зазвичай історії приходять до мене саме так, хоч я розмірковую над ними значно довше, аніж трапилося в цьому випадку. Коли я сів писати, історія називалася «Бібліотечна поліція» і я не мав чіткого розуміння, куди вона мене заведе. Здавалося, що з цього вийде веселе оповідання на кшталт тих кошмарів жителів провінційних передмість, які писав колись нині покійний Макс Шульман[212]. Урешті-решт, задумка ж була смішна, чи не так? Подумати тільки, бібліотечна поліція! Який абсурд!

Але врешті я усвідомив те, що знав і раніше: дитячі страхи жахливо настирні. Процес письма — це сеанс самогіпнозу, такий стан, коли часто пригадуються найменші подробиці давно пережитих емоцій, і страхи, що мали б уже давно згинути, знову починають ворушитися й подавати голос.

Саме це й почало відбуватися зі мною, поки я працював над цією історією. Заглиблюючись у неї, я знав, що малим дуже любив бібліотеку — та й чого ж її не любити? Вона була єдиним місцем, де відносно бідний хлопчак, яким був я, міг дістати всі книжки, які хотів, — але поки я писав, мені відкрилася глибша правда: я також боявся її. Я боявся загубитися в темряві між стелажами, боявся, що мене забудуть у темному кутку читальної зали й замкнуть усередині на ніч, боявся старої бібліотекарки з блакитним волоссям і в котячих окулярах, із майже безгубим ротом, яка, бувало, щипала нас за руки своїми довгими блідими пальцями й шикала, якщо ми забували, де перебуваємо, й починали балакати надто голосно. А ще я боявся бібліотечної поліції.

Те, що сталося з набагато більшим моїм твором, «Крістіною», почало відбуватися й тут. Гумор зник із описуваних подій, коли я заглибився в них сторінок на тридцять. Десь близько п’ятдесятої сторінки вся історія, завищавши колесами, різко звернула ліворуч і помчала до тих похмурих місць, якими я так часто подорожував і про які ще й досі знав так мало. Нарешті я знайшов того, кого шукав, і зміг таки достатньо підняти голову з-за кущів, щоб зазирнути до його безжальних сріблястих очей. Я намагався змалювати побачене, щоб ти, Постійний Читачу, зміг уявити, на що він був схожий, але боюся, що ескіз вийшов не найкращий.

Розумієш-бо, коли я малював його, руки мені дуже сильно тремтіли.

Розділ 1. Заміна

Як пізніше вирішив Сем Піблз, в усьому був винен триклятий акробат. Якби той акробат не налигався в найменш слушний час, Сем ніколи б не опинився в такій халепі.

«Попри те, — думав він зі зрозумілою гіркотою, — що життя схоже на вузеньку, перекинуту через безодню дошку, по якій ми мусимо йти із зав’язаними очима. Звісно, це недобре, але ще не погано. Погано те, що іноді нас іще й штовхають».

Та то було вже пізніше. А спочатку, ще до бібліотечного полісмена, був п’яний акробат.

У Ротаріанському клубі[213] міста Джанкшн-Сіті остання п’ятниця місяця була вечором промови. В останню п’ятницю березня 1990 року перед ротаріанцями мав виступити — з промовою і номером — Дивовижний Джо, акробат із трупи «Зіркового цирку й пересувного карнавалу Трембо і Каррі».

У четвер по обіді, о п’ять хвилин по четвертій, на столі Сема Піблза в конторі «Нерухомість і страхування Джанкшн-Сіті» задзеленчав телефон. Сем узяв слухавку. Він завжди відповідав на дзвінки сам — або особисто, або записом із автовідповідача, — бо був і власником «Нерухомості й страхування Джанкшн-Сіті», і її єдиним працівником. Багатієм він не став, але жив доволі заможно. Він любив говорити, що його перший «мерседес» ще досить-таки далеко в майбутньому, але наразі він мав майже новий «форд», а також власний будинок на Келтон-авеню. «Крім того, на пиво й пиндики мені вистачає», — любив додати він… хоч насправді з часів коледжу майже не пив пива і не дуже знав, що таке пиндики. Йому здавалося, що це якийсь різновид кренделів.

— «Нерухомість і страхування Джа…»

— Семе, це Крейґ. Акробат зламав собі шию.

— Що?