Розділ «Рівно північ»

— Ну, ніде правди діти: історія таки моторошна, — сказав Еванс. Поки він слухав, на секунду-дві його пробрав такий мороз, що по шкірі на руках і спині побігли мурашки. — Але це тільки чутки… переказ слів покійника.

— Так… але є ще дещо, — Емі поставила чашку на стіл, узяла в руки сумочку й почала щось у ній шукати. — Коли я прибирала в Мортовому кабінеті, я знайшла капелюх, той жахливий чорний капелюх, за його столом. Для мене то був шок, бо я цього не очікувала. Думала, поліція забрала його як доказ чи що. Я підчепила його палицею. Підтягла до себе, перевернутого догори дном. Потім палицею ж винесла надвір і викинула в смітник. Ви розумієте?

Помітно було, що Тед не розуміє — на відміну від Еванса.

— Ви не хотіли його торкатися.

— Саме так. Я не хотіла його торкатися. Він упав на зелений пакет зі сміттям — я можу заприсягтися. Приблизно через годину я вийшла з мішком, повним старих ліків, шампунів та речей із ванної. А коли підняла кришку бака, щоб закинути туди сміття, капелюх був перевернутий догори дном. А за внутрішньою стрічкою стирчало це, — вона витягла із сумочки згорнутий папірець і тремтячою рукою простягла його Евансові. — Коли я витягала капелюх із-за столу, його там не було. Я це точно знаю.

Узявши згорнутий клаптик паперу, Еванс кілька секунд просто тримав його в руках. Відчуття було неприємне, йому не подобався цей папірець. Занадто важкий і якоїсь неправильної текстури.

— Я думаю, Джон Шутер існував насправді, — сказала вона. — Він став найвеличнішим витвором Морта. Той персонаж вийшов таким яскравим, що ожив і став реальністю.

— А я гадаю, що це записка від примари.

Еванс розгорнув папірець. Посередині було написано:

Жіночко, даруйте, що завдав вам мороки. Усе повернуло не туди. Я вертаюся додому, забравши своє оповідання, бо по нього я й приїжджав. Воно називається «Миля воронячої лапи». Забійна штука.

Щиро ваш,

Джон Шутер

Під акуратними рядками стояли нерозбірливі кривульки.

— Емі, це підпис вашого покійного чоловіка? — уточнив Еванс.

— Ні, — відповіла вона. — Навіть близько не схоже.

Вони втрьох сиділи в кабінеті й дивилися одне на одного. Фред Еванс намагався дібрати якісь слова, але так і не зміг. Через якийсь час мовчанка, що затягнулася, стала нестерпною (як і запах люльки Теда Мілнера). Тож пані та пан Мілнери ґречно подякували, попрощалися й полишили його кабінет, щоб і надалі намагатися якомога краще жити своїм життям, а Фред Еванс старався жити своїм життям, але часом, пізно вночі, і він, і жінка, що була колись дружиною Мортона Рейні, прокидалися зі снів, у яких чоловік у капелюсі з круглим наголовком дивився на них споловілими на сонці очима, схопленими у сіті зморщок. Він дивився на них без любові… але з дивною суворою жалістю, яку відчували обоє.

То був не лагідний вираз, і жодного заспокоєння він по собі не залишав. А втім і Емі, і Еванс, живучи в різних містах, відчували, що з цим поглядом вони можуть співіснувати. І плекати свої сади.

Бібліотечний полісмен

Присвячую співробітникам і читачам публічної бібліотеки Пасадени

Вступне слово до «Бібліотечного полісмена»