Розділ «Рівно північ»

— Лабораторія підтвердила, що відбитки лишили на пляшці до того, як вона обгоріла у вогні, але незадовго до того. Від високої температури рештки жиру спеклися, розумієте? І якщо наше припущення про те, що пляшку взяли в погребі, було правильним, то хтось же мусив витягти пляшку з коробки чи мішечка, у якому її продали, й покласти на стелаж. Цією людиною могли бути або пані Рейні, або пан Рейні, тож він міг навести це як аргумент про те, звідки взялися відбитки.

— Він був не спроможний наводити якісь аргументи, — сказала Емі. — Особливо наприкінці.

— Так, мабуть, це правда, але ми про це не знали. Нам було відомо тільки те, що люди, коли переносять пляшки, тримають їх за шийку чи ближче до неї. А ці два відбитки ми знайшли ближче до дна, вони були розташовані під дуже дивним кутом.

— Неначе він ніс її, відставивши шийку вбік чи взагалі догори дном, — втрутився Тед. — Здається, так ви сказали на слуханні?

— Так. І люди, які бодай трохи розуміються на винах, такого не роблять. Для більшості вин так можна скаламутити осад. А коли це шампанське…

— Воно перемішається, — закінчив Тед.

Еванс кивнув.

— Якщо дуже сильно потрусити пляшку шампанського, вона вибухне від тиску.

— Але шампанського в ній усе одно не було, — тихо озвалася Емі.

— Так. І все одно то був не доказ. Я опитав працівників прилеглих бензозаправних станцій, щоб дізнатися, чи не купувала людина, схожа на пана Рейні, того вечора трохи бензину, але безрезультатно. Хоча мене це не надто здивувало: бензин він міг купити і в Ташморі. А дорогою від одного будинку до іншого є півсотні автозаправок.

Після цього я пішов до Патриції Чемпіон, нашого єдиного свідка. Із собою я взяв фотографію «б’юїка» вісімдесят шостого року випуску — тієї моделі, на якій, за нашими припущеннями, їздив пан Рейні. Патриція сказала, що машина, може, була й така, але вона все одно не впевнена. Тож я топтався на місці. Поїхав до згорілого будинку, щоб пороздивлятися, і тут приїхали ви, Емі. То було рано-вранці. Я хотів поставити вам кілька запитань, але бачив, що ви дуже засмучені. Проте я все-таки спитав у вас, чому ви приїхали. І ви сказали щось дивне. Ви сказали, що їдете в Ташмор-Лейк провідати чоловіка, але перед тим вирішили зазирнути у свій сад.

— По телефону він постійно згадував про своє «таємне вікно», як він його називав… про те, що виходило на сад. Він казав, що дещо там залишив. Але там нічого не було. В усякому разі, я нічого не побачила.

— Коли ми ще тільки познайомилися, в мене виникло якесь відчуття щодо цього чоловіка, — повільно промовив Еванс. — Відчуття, що з ним… щось не так. Не те щоб він брехав про якісь речі, хоча він брехав, я в цьому анітрохи не сумнівався. То було щось інше. Якась відстороненість.

— Так… я теж це в ньому відчувала, з часом усе сильніше й сильніше. Ту відстороненість.

— У вас, Емі, був такий вигляд, наче вас ледве не нудило від хвилювання. І я вирішив: а поїду-но я вслід за вами до того іншого будинку. Особливо після того, як ви мене попросили не казати панові Мілнеру, куди ви поїхали, якщо раптом він вас шукатиме. Я не повірив, що ця ідея від початку належала вам. Подумав, що зможу щось розкопати. А ще я подумав… — зніяковівши, він замовк.

— Ви подумали, що зі мною може статися щось погане, — сказала вона. — Дякую вам, пане Еванс. Знаєте, він міг мене вбити. Якби ви тоді не поїхали вслід за мною, він би мене вбив.

— Я поставив машину біля початку під’їзної доріжки й пішов на своїх двох. А коли вже почув, що в будинку зчинився страшний ґвалт, то побіг. Саме тоді ви випали, чи як це правильно сказати, у сітчасті двері, й він вийшов за вами. — Еванс подивився на них обох серйозним поглядом. — Я просив його зупинитись, — сказав він. — Двічі просив.

Емі потягнулася до нього, лагідно потиснула йому руку й відпустила.

— От і все, — підсумував Еванс. — Трохи більше я довідався з газет і двох розмов із паном Мілнером.

— Називайте мене Тедом.