Розділ «Рівно північ»

— Не знаю. Пане Еванс… а що там сталося? Що вам відомо?

— Ну, — він відхилився на спинку крісла й сьорбнув із чашки, — якщо ви сподіваєтеся почути всі відповіді, то, боюсь, я вас дуже розчарую. Про пожежу я вам розказати можу, але щодо мотивів, якими керувався ваш чоловік у своєму вчинку… імовірно, ви краще можете заповнити прогалини, ніж я. Найбільше в тій пожежі нас здивувало те, де вона почалася. Не в основній частині будинку, а в кабінеті пана Рейні, тобто в прибудові. Таким чином, складалося враження, що акт підпалу скерований проти нього. Але його там не було.

А потім у руїнах кабінету ми розкопали великий уламок пляшки. Колись у ній було вино — шампанське, якщо точно, — але не було жодних сумнівів у тому, що потім у неї налили бензин. Зберігся шматок етикетки, і ми відправили його копію факсом у Нью-Йорк. Експерти визначили, що це «Моет е Шандон» тисяча дев’ятсот вісімдесят якогось там року. Доказ того, що пляшку, яку використали для коктейлю Молотова, взяли з вашого винного погреба, пані Мілнер, був не так беззаперечний, як переконливий, оскільки в списку ви вказали більше за дюжину пляшок «Моет е Шандон», деякі вісімдесят третього, а деякі — вісімдесят четвертого року.

Це підвело нас до припущення, яке здавалося зрозумілим, але не надто логічним: що ви чи ваш колишній чоловік підпалили власний будинок. Пані Мілнер казала нам, що виходила й лишала дім незамкненим…

— Я через це ще довго потім не спала, — сказала Емі. — Я часто забуваю замкнути двері, коли виходжу на кілька хвилин. Я виросла в маленькому містечку на півночі від Бенгора, а сільські звички незнищенні. Морт часто… — її губи затремтіли, і вона ненадовго змовкла, стиснувши їх так сильно, що вони аж побіліли. А коли знову себе опанувала, то тихим голосом сказала: — Він часто сварив мене за це.

Тед узяв її за руку.

— Але, звичайно, це було не так важливо, — запевнив її Еванс. — Хай би ви навіть і замкнули вхідні двері, пан Рейні все одно зайшов би в будинок, бо в нього були ключі. Правильно?

— Так, — підтвердив Тед.

— Якби ви замкнули двері, це б, може, трохи прискорило розслідування, але певності щодо цього нема. Запізніла критика — це вада, від якої ми у своєму бізнесі намагаємося триматися подалі. Хтось каже, що від неї буває виразка шлунку, і я вірю, що це так. Головне — це от що: враховуючи свідчення пані Рейні… даруйте, пані Мілнер… про те, що будинок на якийсь час лишався незамкненим, ми спершу вважали, що палієм міг виявитися будь-хто. Та коли почали розробляти версію, що пляшку взяли з винного погреба, кількість підозрюваних зменшилася.

— Бо погріб був замкнений, — сказав Тед.

Еванс кивнув.

— Пані Мілнер, пригадуєте, я запитував, у кого були ключі від погреба?

— Будь ласка, називайте мене Емі.

Він кивнув.

— Емі, пригадуєте?

— Так. Замикати винний погрібець ми почали три-чотири роки тому, після того як звідти зникло кілька пляшок червоного вина. Морт думав, то хатня робітниця взяла. Мені не хотілося в це вірити, бо вона мені подобалась, але я розуміла, що він, може, й має рацію, і, напевно, так воно й було. Тоді ми й почали замикати двері, щоб нікого зайвий раз не спокушати.

Еванс подивився на Теда Мілнера.

— В Емі був ключ від того приміщення, і в пана Рейні, на її думку, він теж на той час іще зберігся. Тому це обмежувало список можливих кандидатів. Звичайно, якби винною в підпалі виявилася Емі, то ви, пане Мілнер, мали б бути з нею в змові, бо ви підтверджували алібі одне одного на той вечір. Пан Рейні не мав жодного алібі, але він перебував на значній відстані. Та головним було от що: ми не бачили мотивів для злочину. Завдяки його письменницькій праці вони з Емі були цілком забезпечені. Попри це, ми пошукали відбитки пальців і знайшли два чіткі. То було наступного дня після нашої зустрічі в Деррі. Обидва відбитки належали панові Рейні. Однак то був не доказ…

— Не доказ? — вражено перепитав Тед.

Еванс похитав головою.