Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Не знаю, побачимо.

— Ого! То вони не сказали тобі всього? Ніколи нам не кажуть того, що самі знають, правда? Навіть половини не кажуть. Але вони можуть помилятися, навіть ті, що нагорі.

— Шш, Ґорбаґу! — Голос Шаґрата стишився так, що навіть неймовірно загострений слух Сема ледве вловлював слова. — Можуть, але в них усюди очі та вуха, навіть серед моїх, хочеш того чи ні. Та немає сумніву, що вони чимось стурбовані. Назґули стурбовані, ти сам кажеш; і Луґбурц — також. Щось від них ледве не вислизнуло.

— Ледве, кажеш! — вигукнув Ґорбаґ.

— Добре, поговоримо про це пізніше. Коли дійдемо до Нижніх воріт. Там є місце, де можна буде погомоніти, поки хлопці переходитимуть.

Невдовзі Сем помітив, що смолоскипи зникли. Зачувся грюкіт, а коли Сем підбіг — глухий удар. Як він здогадався, орки звернули і ввійшли в той самий отвір, куди не змогли вони з Фродо. Отвір і далі був заблокований.

Здавалося, що шлях перегороджує велика брила, та орки якось пройшли, бо він чув їхні голоси по той бік. Вони і далі бігли, вглиб гори, назад до вежі. Сем був у розпачі. Вони відносять тіло його пана з якоюсь страшною метою, а він не може пройти. Він натискав на брилу, він кидався на неї всім тілом, але вона не піддавалась. І тоді зовсім поруч, чи так йому здалося, він знову почув голоси двох командирів. На мить він завмер, прислухаючись: може, раптом довідається щось корисне. Може, Ґорбаґ, який сам, здається, з Мінас-Морґула, вийде, і тоді Сем прослизне всередину.

— Ні, не знаю, — сказав голос Ґорбаґа. — Зазвичай новини долітають швидше за птахів. Але як це робиться, я не цікавився. Так безпечніше. Бр-р! Від цих назґулів у мене мурашки по спині. Як подивляться, то немов шкіру з тебе здирають і ти мерзнеш сам у темряві. А Він їх любить; нині вони Його улюбленці, то й даремно скаржитися. Знаєш, то не забавка — служити зараз у місті.

— Спробував би ти пожити тут, у товаристві зі Шелобою, — сказав Шаґрат.

— Найкраще би десь подалі від них усіх. Але зараз війна, — коли скінчиться, то, може, і легше стане.

— Кажуть, на війні все добре.

— Та кажуть, — буркнув Ґорбаг. — Але побачимо. Принаймні, якщо все буде гаразд, то стане просторіше. Як ти казав? Якщо вдасться, ми з тобою вислизнемо й оселимося собі десь із кількома надійними хлопцями, десь, де багато доброї та легкої здобичі й нема великого начальства.

— Ах! — зітхнув Шаграт. — Як за старих часів.

— Так, — погодився Ґорбаґ. — Але не сподівайся на це. Щось мене непокоїть. Як я вже казав, Велике Начальство, — голос його стишився майже до шепоту, — так, навіть Найбільший, може помилятися. Щось ледве не вислизнуло, кажеш? А я кажу, таки вислизнуло. Нам треба стерегтися. Завжди бідним урукам усе розгрібати, а подяка за це маленька. І не забувай: вороги не люблять нас так само, як і Його, і якщо візьмуть гору над ним, то і нам кінець. Краще скажи, коли тобі дали наказ?

— Десь годину тому, якраз перед тим, як ти нас побачив. Надійшла вказівка: «Назґул занепокоєний. На Сходах можливі шпигуни. Подвоїти пильність. Патруль до Сходів». Я вирушив одразу.

— Погані справи, — сказав Ґорбаґ. — Ось дивися: наша Мовчазна Варта занепокоїлася ще перед двома днями, наскільки мені відомо. Та наступного дня мій патруль нікуди не висилали, і до Луґбурца рапорт не передали: мабуть, тому що Великий Сигнал пішов угору і Верховний Назґул вирушив на війну, отаке. І тоді вони якийсь час не могли привернути увагу Луґбурца, так мені сказали.

— Мабуть, Око було зайняте іншим, — сказав Шаґрат. — Кажуть, на заході відбувається щось значне.

— Усі це знають, — буркнув Ґорбаґ. — А тим часом вороги вибралися на самі Сходи. Ви чим займалися? Ви ж маєте вартувати, хіба ні, навіть без наказу? Ви для чого?

— Ну, годі! Не берися мене вчити. Ми не спали всю ніч. Ми знали, що там відбувається щось дивне.

— Дуже дивне!