Розділ шостий

Приблизно через годину після візиту Якобса Александер уже стояв перед високими шафами у бібліотеці вілли: його цікавили історичні романи. Доктор Шерц щось писав, час від часу поглядаючи на нього. Та він не любив довго мовчати і незабаром почав розповідати Александеру веселі пригоди з свого життя, глузував з Якобса, змальовував кумедні портрети тих членів організації, з якими Александер ще не був знайомий, і в гумористичній формі описував події дня.

— Гляньте-но у вікно, ліворуч, — говорив він. — Ще не зовсім смеркло, може, вам вдасться побачити по той бік муру самотнє дерево. Що, бачите? — Александер підтвердив. — Так от на тому дереві цілісінький день сидить якийсь бідолаха з поліції — певно, з платнею в двісті п’ятдесят марок — і ні на мить не зводить очей з парку. Що ви на це скажете? Хоч видно тільки його маківку, та в мене є чудова мисливська рушниця з оптичним прицілом. Уявляєте, як би я його звідти шугнув! Це звільнило б нас від необхідності слухати о сьомій годині нашого заїку-шефа: хвилин за десять тут з’явилася б поліція. Мені іноді хочеться скоротити чекання. Та, признатися, шкода хлопця. По-перше, йому ж нічого не видно, адже ми користуємося підземним ходом, який з’єднує віллу й контору. Над ним довелося колись добре попрацювати, хоча ще з війни тут було бомбосховище, яке ми й використали. З нього вийнято кубометрів тисячу землі. А куди з нею подінешся? Це було не так-то просто… Ну, а потім я ще подумав про цього бідолашного хлопця: може, в нього є дружина й діти…

— О, то ви й на це зважаєте?

— Завжди, якщо є змога. Ви, любий друже, здається, маєте мене за якесь чудовисько. У мене склалося таке враження. Ну, та з часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного.

Він знову взявся до роботи, а Александер заглибився в книгу, якою він захопився з перших рядків. Це були «Пригоди Давіда Бальфура» Роберта-Льюїса Стівенсона. Він сів у кутку, увімкнув настільну лампу і влаштувався, мов у себе вдома. Та дійшовши до третьої сторінки, помітив, що зовсім не пам’ятає змісту двох попередніх. Таке читання — марна витрата часу. Давалося взнаки хвилювання останніх днів: у голові все перемішалося, у вухах шуміло…

Едуард Горн, як уже згадувалося, служив у кримінальній поліції двадцять п’ять років. За цей час він твердо засвоїв, що в його професії більш ніж деінде необхідна взаємна виручка. Кожен мусить бути готовий стати на захист іншого і при потребі рискнути навіть своїм життям. Однак така беззастережна готовність прийти на виручку товаришеві, готовність навіть до самопожертви була поширена лише серед невисоких чинів кримінальної поліції. Чим вище піднімалися вони по службі, тим більше зростали їхній егоїзм і продажність; товариських відносин тут уже не існувало.

Звичайно, були й винятки. Одним з них був Горн. Тепер коли вже було ясно, що Ірінгс потрапив у біду з його вини, він не міг заспокоїтися.

«Ну що ж, піду сам… — заявив тоді Ірінгс. — Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка!»

«І я відпустив його, — дорікав собі Горн, — я побоявся дозволити йому те, що дозволяв собі. Взявшись за цю потсдамську справу, я ігнорую всі інструкції, бо не знаходжу в них сенсу і не можу узгодити їх зі своїми обов’язками. А коли це саме хотів зробити Ірінгс, я вставив йому палицю в колеса, бо не хотів брати на себе відповідальності!»

Після довгих і важких роздумів Горну почало здаватися, що це Ірінгс, якого вже, певно, не було в живих, лишив йому заповіт: розібратися у справі гаража «Зюд-вест», навіть якщо доведеться йти проти Вюрцбургера. Горн передчував, що одночасно він розгадає й таємницю зникнення комісара.

Він звернувся по допомогу до одного капітана охоронної поліції — свого давнього знайомого. Капітан Мюллер охоче погодився допомогти, і вони разом узялися складати план дій. Вони вирішили, що Мюллер нікому не говоритиме про цю справу, щоб потім це мало такий вигляд, ніби він прибув з загоном на місце подій за викликом Горна. Насправді ж вони вдвох розробили план операції до найменших подробиць.

— Нам слід взяти до уваги, — сказав Горну капітан Мюллер, — що в цьому кублі можуть бути підземні сховища й ходи, про які ми абсолютно нічого не знаємо. В таких випадках єдиний вихід, — він перевів дух — це раптовий наскок. Моїх двадцять машин плюс ваші люди. Половина наших сил з ходу оволодіє подвір’ям гаража, інша — прорветься до парку. Залізні ворота, кажете? Якщо вони й замкнені, то це затримає нас не надовго. У мене є дванадцятитонний тягач, який за півхвилини впорається з ними. Як на вашу думку, пане криміналрат?

— Ваш план, здається, розрахований на те, що ми реалізуємо його сьогодні вночі. Та з цього, мабуть, нічого не вийде. А вдень це пов’язано з надто великим риском.

— Одну хвилиночку, давайте по порядку… у мене є десь ваша карта, — Мюллер поліз у портфель, — судячи з неї, гараж займає чималу територію…

— Два з половиною гектари, — уточнив Горн.

— Ага… ось, будь ласка, — капітан поклав на стіл папку. Горн розгорнув її й почав читати, чим далі, тим з більшим здивуванням:

— «Проба, доставлена 28/11 1951 p., знаходиться у пляшці з номером 8, виштампуваним на неспаяному бляшаному обідку. Пляшка запечатана непошкодженою сургучною печаткою з написом: „Четверта поліцейська інспекція“. Результати аналізу: колір — синюватий; смак — водянистий; питома вага…»

— Що це за пляшка? — спитав Горн.

— Що, що? — не розуміючи, перепитав Мюллер.

— «На підставі додаткової інструкції до закону від 15/V 1931 p., § І (пункт І), — прочитав йому Горн, — молоко визначається як продукт, одержаний від однієї або кількох корів шляхом регулярного й повного видоювання вим’я, старанно перемішаний, незбираний і без домішок. Додача води в молоко знижує його поживність, погіршує якість. Це кваліфікується як підробка. Тому доставлений нам на аналіз продукт на підставі закону про якість молока повинен вважатись непридатним для вжитку». Певно, ви помилилися, — нарешті сказав він.