— Чудово, Едуарде, це просто блискуче, цим ти безпосередньо підтверджуєш теорію Гольбаха.
— А хто він такий? Лікар? То краще б він винайшов якесь щеплення проти нежитю, ніж розводити відносно нього теорії.
— Ніякий не лікар, а барон, причому — філософ; помер сто шістдесят років тому. Він говорив, між іншим, що погане травлення правителя держави часом має вирішальне значення в питанні про війну: починати її чи ні. Ось як він дослівно сказав: «Розлад шлунка монарха або примхи красуні…»
— Ну, я не можу поскаржитись на свій шлунок — принаймні зараз, — але я розумію, про що тут іде мова: дрібні причини мають великі наслідки.
— Авжеж. Потім цю думку підхопили і прийшли до досить химерного висновку: якби ніс у Клеопатри був трохи довший або трохи коротший, то світова історія могла б піти іншим шляхом. Парадокс, але потрапляє в саму точку.
— Це нісенітниця, хоч і звучить красиво, любий друже, — заперечив Горн, обережно прикладаючи хусточку до носа, до якого вже боляче було доторкнутися. — Ти, здається, говорив, що маєш для мене невеликий сюрприз. Якого роду?
— Оптичного.
Зіррінгауз простяг руку і вимкнув велику настільну лампу. Друзів огорнула глибока темрява. Горн не бачив, що робить Зіррінгауз, але здогадався, що той відійшов і з чимсь возиться.
Нараз посеред кімнати спалахнула велика скляна куля. Горн не міг пригадати, чи була вона там раніше, чи ні. З лампи-кулі лилось таємниче яскраво-блакитне світло, що сповивало все в кімнаті якимсь містичним серпанком. Та враз колір змінився. По всій кімнаті розійшлася неприємна їдуча зелень. Горн швидко глянув на друга й злякався: його обличчя… То було не обличчя, а морда якогось страховиська з вищиреними у посмішці зубами.
Зелене світло раптово перейшло в жовте, різке й зловісне. Наче прозора слизька плівка, кольору сірки, затягла стіни й меблі. Та ось світло пригасло — в кулі змішалися, завихрилися всі кольори разом, а потім з них виділився тремтливий, тривожний червоний колір — колір крові.
По кімнаті ніби попливли червоні мінливі хвилі. Горну здалося тепер, що голова Георга вся залита кров’ю, і в нього мороз пробіг поза спиною.
Раптом пролунав удар гонга і світло погасло. Горн з полегкістю підвів погляд — і відсахнувся: в дверях стояла постать, закутана у біле покривало. Горн закам’янів. Минуло кілька секунд, поки він догадався, що цей привид — кадр з проекційного ліхтаря.
І знову м’яке світло настільної лампи повернуло в кімнату затишок.
— Здається, ти вирішив вилікувати мій нежить шокотерапією, — сказав Горн ущипливіше, ніж звичайно, бо він і досі ще відчував страх.
— Шокотерапією, — байдуже повторив Зіррінгауз, глибоко затягуючись сигарою. — Хочеш джину? Я показав тобі своє нове захоплення. Ця лампа мій вірний помічник: вона допомагає моїй фантазії розправляти крила. Зараз я працюю саме над розділом, дія якого відбувається в пустелі. Коли я помічаю, що мій стиль стає сухим, як кактуси на краю Сахари, то змінюю атмосферу: настроюю радіо на Алжір і вмикаю жовте світло.
— Чудово, — сердито кинув Горн, — не забудь поставити дзеркало, щоб ти міг бачити й верблюда!
Вечір, як завжди, пройшов досить весело. Але на душі у Горна було тривожно. Він не знав, чи в цьому винен грип, чи думки про Ірінгса, чи Георгова шокотерапія. На прощання, всупереч своїй звичці, він випив ще кілька чарок міцної гіркої настойки.
Розділ сьомий
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гараж пана Якобса» автора Вольфганг Шрайєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ шостий“ на сторінці 16. Приємного читання.