Розділ четвертий

У вівторок вранці, годині о десятій, у кімнаті № 379 знову почалась нарада. Крім доктора Горна і комісара Вольфа, на ній був присутній ще комісар Гергард Ірінгс. Це був високий, сухорлявий чорнявий чоловік років сорока. На його вузькому, довгастому обличчі завжди лежав вираз нудьги, так наче йому страшенно хотілося спати. Про нього розповідали, що він за весь час своєї роботи в президіумі ще ні разу не промовив підряд більше трьох фраз. Він мав репутацію спритного детектива, і недаремно доктор Горн так домагався вчора у криміналдиректора Вюрцбургера, щоб Ірінгса перевели в його відділ. Досі комісар працював у відділі в справах фальшивомонетників. Доктор Горн не знав, що Ірінгса так чи інакше збиралися перевести звідти, хоч, може, й не обов’язково до ХІІ-а. Ірінгс своїми діями в одній справі, про яку ще буде мова, накликав на себе невдоволення Вюрцбургера, а в криміналдиректора несподіване переведення до іншого відділу було ніби легкою формою покарання.

На обговоренні саме стояла справа гаража «Зюд-вест», і доктор Горн поставив питання: що робити далі? Ніхто не хотів брати слова. У великому кабінеті панувала тиша, яку порушував тільки стукіт друкарської машинки в сусідній кімнаті. Фрізенштрасе, незважаючи на безліч дрібних крамничок, ніколи не була дуже шумною вулицею, і знадвору сюди доносилось тільки невиразне гудіння, яке то спадало, то наростало.

Криміналрат зрозумів, що він нічого не діждеться, і перший порушив мовчання:

— Отже, справа стоїть так, панове: ми маємо докази, що Йордан брав участь у потсдамському злочині. Значить, він був і серед тих, що зламали сейф у Комерційному банку, і, безумовно, замішаний у всіх інших операціях тієї невловимої банди, його провину можна вважати доведеною. Ми могли б його арештувати. Якщо ми цього не робимо, то тільки тому, що хочемо вистежити решту членів банди. Підозра у першу чергу падає на його хазяїна Якобса, який у час вчинення злочину перебував у тому районі. Що ви скажете, наприклад, про таке алібі?

Доктор Горн почав ритись у своєму столі, завжди заваленому всякими паперами, зведеннями, директивами, папками, шукаючи вчорашній рапорт Ульмана.

— Ага, ось воно. «Якобс, коли його спитали, для чого він учора ввечері залишив Західний Берлін і на дві години виїхав у східну зону, дав таке пояснення: „Я прийняв у неділю ввечері телефонограму з одного селища поблизу Вердера. Дзвонив водій автопоїзда роттердамської фірми „Воортман і К°“. Вони збилися з дороги: за Лееніном помилково звернули ліворуч і потрапили на Північну кільцеву автостраду. Через кілька кілометрів у них зупинився мотор. Полагодити його вони не могли через брак спеціальної деталі, що її в східній зоні не можна було дістати. Оскільки була неділя і всі мої робітники, крім двох, мали вихідний день, я сам виїхав з цими двома до місця, де застряв автопоїзд, — приблизно за тридцять п’ять кілометрів від Берліна. Ми полагодили мотор, встановивши привезені з собою деталі, і поїхали назад, причому один з моїх працівників залишився показати шоферові дорогу. Ніч була дощова, видимість дуже погана. Коли ми вже наближались до міського кордону, нас без усякої причини хотів зупинити мотоциклетний патруль східної поліції. Оскільки ми боялись арешту, то спробували втекти. Це нам удалось, і ми щасливо уникли викрадення, яке східна поліція, безсумнівно, мала на меті“». Оце, приблизно, таке. Я дещо скоротив; тут, звичайно, вказані прізвища його працівників, я їх випустив. Йордан серед них не згаданий. Те, що народна поліція мала досить причин гнатись за машиною, ми вже знаємо. Значить, варіант викрадення ми маємо всі підстави відкинути. Що ви на це скажете?

— Насамперед мені страшенно не подобається вираз «спеціальна деталь». Це так схоже на Ульмана. Адже Якобс, напевно, сказав, яка саме то була деталь… — Вольф похитав головою.

— Звичайно. Але яке це має значення? Адже цей Якобс такий самий спеціаліст, як і ви, колего Вольф. Якщо вся ця історія вигадана, то на такій подробиці його не впіймаєш. А взагалі, як по-вашому, історія правдоподібна?

— Пробачте, пане криміналрат, — обізвався комісар Ірінгс, — не в цьому ж справа. Хіба не можна перевірити?

— То ж бо, що ні. Принаймні в даний момент. 

 Шофери ще вчора вранці виїхали з Берліна з новим вантажем. Звичайно, я зв’язувався з роттердамською фірмою. Вони мені сказали, що автопоїзд не повертається назад у Голландію, а взяв у Берліні вантаж для Швейцарії. Він прибуде в Базель не раніше як завтра вранці. Як бачите, все складається досить несприятливо для нас.

— Є ще одна можливість, — сказав комісар Вольф, — симулювати телефонний виклик з Бремергафена. Може, вони щось вибовкають.

— На такий гачок їх не піймаєш, — заперечив Ірінгс. — Це їм буде тільки зайве попередження.

В двері постукали; ввійшов криміналсекретар Ульман і мовчки сів у кутку.

— Що ж до алібі… — сказав Вольф. — Не знаю… По-моєму, історія звучить досить правдоподібно. Та й для чого було Якобсові брехати? Що він цим виграє? Все одно не пізніше як завтра все розкриється.

— Час, — лаконічно сказав Ірінгс. — Він виграє час.

Вольф скептично всміхнувся.

— Якби йшлося про когось іншого, я б з вами погодився. Але Якобс? Що він, свою віллу та гараж у чемодан запакує?

— Що нам з того, справжнє це алібі чи фальшиве? — вирішив доктор Горн. — Якщо воно фальшиве, ми все одно не зможемо цього довести. Якобс багата людина. За тисячу марок можна купити яке завгодно свідчення; звичайно, коли заплатиш п’ять тисяч, ще краще…