Розділ шостий

2. Доведено, що Якобс, власник гаража „Зюд-вест“, перебував під час вчинення злочину за межами Берліна, недалеко від Потсдама. З ним були двоє його підлеглих.

3. Йордан, за яким було встановлено нагляд, безслідно зник через кілька годин після цього.

4. Через двадцять годин після подій у Потсдамі Якобсові подзвонили по телефону з Бремена, і він закінчив розмову з підозрілою поквапливістю. За характером розмову можна розглядати як донесення співучасників Якобса про успішну доставку викрадених документів.

5. Комісар Вольф виявив на подвір’ї гаража „Зюд-вест“ броньований лімузин. (Вольфові доручено порівняти рисунок протекторів машини з фотографіями слідів і з’ясувати, чи не має в ній пристрою для скидання залізних предметів, призначених для виведення з ладу засобів транспорту). Як заявив Якобс, машина належить йому».

Нижче йшли докладні пояснення, а під ними було прикріплено ескіз карти, на якій позначено Целендорф, Потсдам і зовсім унизу — Міхендорф; червоним олівцем були нанесені: гараж «Зюд-вест», потсдамська лабораторія, місце аварії на шосе № 2 і місце, де в ніч на понеділок народна поліція застрелила невідомого мотоцикліста. Воно було всього за чотири кілометри на південний захід від Ванзе.

— Мушу визнати, — сказав Горн, — що робота виконана бездоганно. От тільки хіба що пункт третій я сформулював би інакше. Люди, за якими ми встановлюємо нагляд, не можуть зникати безслідно, правда ж? Все ж інше — добре.

На обличчі Ульмана з’явилася сором’язлива посмішка: такі хвилини були найкращими в його житті. Він вийшов.

Та за хвилину він знову відчинив двері, розчервонілий, видимо, чимсь дуже схвильований.

— Пане криміналрат, ви… ви чули? Оберкомісара Штромайєра заарештовано! Чверть години тому. Заарештовано й відправлено в Моабіт!

— Що за жарти!

— Ні, справді! Мені щойно подзвонив Вернер…

— Вам відомо за що?

— До деякої міри, пане криміналрат. Вернер розповідає таке. Адже ви знаєте, що за останні місяці крадіжки машин почали траплятися значно частіше…

— Так, мені це відомо.

— Ну, так от: то були махінації Штромайєра. Відбувалися не справжні крадіжки — їх інсценували два хлопці за дорученням Штромайєра. Вони крали машину і по телефону сповіщали йому, де саме знайти її. Звідси і його нечувані успіхи. Пригадуєте, пане криміналрат, він дуже рідко ловив самих злочинців?

— Але ж це нісенітниця, Ульман. Я не бачу тут розумної основи. Яка йому була з того користь? Ет, усе це дурниці.

— Він одержував за кожну машину двісті п’ятдесят марок, пане криміналрат!

— Що ви сказали? — Горн дивився на секретаря, нічого не розуміючи.

— Вернер сказав, що Штромайєр уклав з концерном Герлінга неофіційну угоду: за кожну знайдену машину страхова компанія виплачувала Штромайєру триста марок премії. З цієї суми п’ятдесят марок він віддавав тим хлопцям. От як воно було.

Ульман пішов, а Горн ще якийсь час сидів нерухомо. Він не міг працювати. Те, що він почув, глибоко обурило його. Якщо про це довідається громадськість, то репутація західноберлінської кримінальної поліції знову буде підірвана. А якщо не дізнається, якщо ця історія не вийде за стіни президіуму, — тим гірше. Горн вважав, що громадськість має право в першу чергу бути інформованою про все — це було одним з його небагатьох політичних принципів. На жаль, людей з подібними поглядами не тримають у інформаційному відділі поліції. Та зараз Горна, власне, менше цікавили наслідки цього скандалу. Він просто був глибоко вражений, як людина. Нарешті з великим зусиллям він узяв себе в руки.