Розділ шостий

Александер прокинувся — не від дзеленчання будильника, як удома. Глянув на годинник: ого, вже восьма година. А втім, не дивно, що він так заспав: від самої неділі він уперше зміг як слід виспатися. Звечора він довго вагався, де лягти — на дивані чи в ліжку; в чужій квартирі завжди почуваєш себе якось незручно. Правда, це почуття майже зовсім зникало, коли він думав про ту гарненьку молоду дівчину, що жила тут до нього. «А, ви маєте на увазі нашу секретарку… — сказав тоді доктор Шерц. — Ми влаштуємо її в іншому місці».

Щось тут не так. Що це за секретарка, яку, не довго думаючи, можна виселити з квартири? Її одяг усе ще висів у шафі, і від нього йшов тонкий аромат духів; на туалеті стояло з півдесятка флакончиків, лежала губна помада вишневого кольору — повністю переселитися дівчина ще не встигла. Вона може прийти сюди кожної хвилини. Ця думка змусила Александера рвучко відкинути ковдру і схопитися з ліжка.

Голячись, він перебирав у голові вчорашні події і прийшов до висновку, що, власне кажучи, мало чого добився. Правда, з Боббі Копшем вийшло досить вдало. Він довідався від нього адресу організації, що, власне, й було його єдиним досягненням. А от Шерц! Александерові до найменшої дрібнички пригадався його вчорашній провал. Хіба ж він не мав спочатку твердого наміру обдурити свого супротивника? А потім узяв та й бовкнув те, чого зовсім не хотів казати. На цей раз, правда, ще якось обійшлося, але задуматись усе ж було над чим. Обдурити хитрого пройду Шерца — справа нелегка. Щоб обкрутити кругом пальця таку людину, треба самому бути хитрим, спритним і, головне, мати твердий характер. І він почав сумніватися, що у нього щось вийде. Це завдання стало здаватися йому непосильним. «Нічогісінько з цього не буде, — говорив собі Александер, — не може ж мені завжди щастити так, як учора. Краще піти в поліцію, — вирішив він. — Зараз я все-таки дещо маю для неї — адресу, якої я вчора ще не знав».

Александер знайшов у буфеті кілька черствих булочок, поквапливо намазав їх чимось — він навіть не помітив чим саме — і швидко з’їв. «У поліцію, мерщій у поліцію, — снувалася уперта думка, — поки ще не пізно». Однак Александер не збирався говорити в поліції все, що знав. Він взагалі ще не зовсім уяснив собі, що ж саме хоче розповісти, і вирішив подумати про це дорогою. Так, дорогою… але спочатку треба було узнати, як знайти поліцайпрезидіум.

Йдучи до зупинки електрички, він запитав про це у поліцая в сіро-блакитній формі. Шенцлін знав, що колись президіум був на Александерплац, але поліцай сказав, що то було ще до капітуляції. Тепер це східний сектор; десь там недалеко розмістилася народна поліція, але туди він, напевне, не хотів би потрапити, — вишкірив зуби поліцай. Александер енергійно похитав головою. Насправді ж він і сам не знав, у яку з поліцій розділеного Берліна краще звернутись. Та, зрештою, він вирішив, що народна поліція все одно нічого не зможе зробити, бо гараж знаходиться в американському секторі…

— Отже, сідайте тут в електричку і їдьте до Шенеберга, — докладно пояснював поліцай, який прийняв Александера за приїжджого, — це — дайте подумати — шоста, сьома, ні, восьма зупинка. Там ви пересядете на кільцеву електричку. Запитаєте, куди вона йде, щоб, бува, не поїхали назад. Вам треба до Темпельгофа, це друга зупинка. Звідти ще проїдете дві станції метро. Вийдете біля аеропорту, пройдете пішки хвилин десять, а там вам кожна дитина скаже, де поліція.

Александер здивувався: адже вчора вранці він проїздив саме цим шляхом, і коли вийшов з аеропорту, то був зовсім близько від президіуму. Дорогою йому спало на думку, що він діє дуже необачно. А що, коли за ним стежать? Може, Шерц приставив до нього шпига? І той наглядав за ним від самого дому, бачив, як він говорив з поліцаєм, а зараз сидить десь тут, у вагоні. Треба негайно позбутися його! Александер вийшов з вагона і протиснувся поміж людьми в останній. Він ледве встиг вскочити в вагон, як двері зачинилися. На першій же зупинці, Фейєрбахштрасе, Александер вийшов, щоб пересісти в інший поїзд. Він уважно приглядався до людей, що вийшли разом з ним. Їх було небагато, і вони швидко зникли в тунелі. Тільки один чоловік у теплій коричневій куртці зупинився біля кіоска і почав розглядати напівголих красунь на обкладинках ілюстрованих журналів.

«Чому цей тип не йде з перону? — думав Александер. — Адже тут нема пересадки. Купує сигарети… Не зійшов же він з поїзда тільки заради цього! Напевно, це шпиг. Тільки який незграба… Ну, та й стежити за мною не так-то просто».

Минуло чимало часу, поки підійшов другий поїзд. Александер стрибнув у вагон в останню хвилину, намагаючись не випускати з ока коричневу куртку. Той сів слідом за ним. Сумніву більше не було. «А що, як встати у Фріденау, — говорив собі Александер, — і, якщо він вийде за мною, підійти до нього, ляснути по плечі і сказати навпрямки: „Гайда додому, голубе, тут тобі нема чого робити“.»

Та згодом це здалося йому не дуже розумним, не кажучи вже про те, що він втратить іще з чверть години. Александер вирішив зробити інакше. У Шенеберзі він не вийшов, а став під самісінькими дверима. Коли поїзд рушив, він спробував втримати їх відчиненими — та даремно: вони зачинялися автоматично, і нічого не можна було вдіяти. Він щосили смикав ручку…

— Нічого не вийде, хлопче, — сказав один з пасажирів.

Александер промовчав. Поїзд набирав швидкість. Він з усіх сил натис на ручку — вона піддалася. Двері рвучко відчинилися, і під обурені вигуки пасажирів Александер вистрибнув на край платформи. Він поточився, обернувся і встиг углядіти, як у вікні вагона промайнула коричнева куртка.

— Могло б погано скінчитися, юначе, — сказала якась жінка, — хіба можна так легковажно…

Йому пощастило: якраз відходила кільцева електричка на Темпельгоф.

За чверть години Александер добрався до Фрізенштрасе і зупинився перед червоним будинком, схожим на казарму. Біля входу стояв поліцай.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку. Вам до кого?

— Я хотів би бачити доктора Горна.

Це прізвище назвав учора Шерц, і Александер запам’ятав його.