Розділ шостий

— А, чорт, звичайно, — вилаявся Мюллер і почервонів, — і який йолоп засунув мені цю гидоту! Пробачте, пане криміналрат… — він знову почав нишпорити в портфелі.

— Облиште, у мене є друга карта, якось обійдемося…

— Отже, у вас є сумнів щодо проведення операції вдень у зв’язку з можливим збройним опором. Але все скінчиться за кілька секунд. Ми з’явимося біля входу, швидко проскочимо машинами через двір, і наші люди миттю проникнуть на перший поверх.

— Це те, — перебив його Горн, — що зветься ідеальним випадком. Як досвідчений тактик, ви повинні знати, що на практиці обов’язково все буває не так і щонайменше половина запланованого не виходить. Уявіть собі, наприклад, так звану контору…

— Так… — капітан притис пальцем з пожовклим від тютюну нігтем відповідне місце на карті.

— …це не що інше, як бетонний бункер з небагатьма вікнами, що мають, як ми встановили, залізні жалюзі, — нібито протипожежного призначення. Там тільки одні двері, надзвичайно міцні, сталеві, на яких абсолютно ні за що вчепитись. Як бачите, я цікавився подробицями. Навкруги цього бункера широкий відкритий простір — забетоноване подвір’я — ідеальне поле обстрілу.

— Однак якось же треба туди проникнути, — уже з меншою певністю сказав Мюллер.

— Я не прихильник великої стрілянини. Треба пам’ятати, чим ми рискуємо. На подвір’я виходить вісімдесят невеликих одиночних гаражів і один спільний. Якщо навіть менша частина з них зайнята, то все ж під загрозою буде принаймні на чверть мільйона чужої власності. Двері гаражів дерев’яні, отже, постріли можуть заподіяти неабиякої шкоди. Це одне. По-друге, хотілося б обійтися по змозі без людських жертв.

— Само собою, — погодився капітан. — Якщо я правильно зрозумів вас, ви збираєтеся оточити всю територію гаража. Але коли ми поліземо на мур і дахи гаражів, то можете бути певні: добре, якщо половина з нас лишиться неушкодженими. Звичайно, при умові, що справді буде вчинено організований збройний опір.

— Та ні, я такого не мав на увазі, — заперечив Горн. — Я думав, що можна було б використати димову завісу. А потім сльозоточивий газ…

Нарада «вузького кола» тривала вже з півгодини. Вперше в житті Руді Якобс виявляв деякий неспокій. Це проявилося перш за все у тому, що він переніс нараду на раніше, чого ще ніколи не бувало. До того ж, Шерц помітив, що бос сьогодні звертає увагу на такі речі, які його звичайно анітрохи не цікавили. Так, він усе ще не довіряв Шерцу, незважаючи на вчорашнє примирення; Джонні Літт теж страждав від підозріливих поглядів боса. Зараз вони, як могли, старалися приспати його недовіру. Тільки Александер не промовив ще жодного слова. Він почував себе тут ніби стороннім спостерігачем і хвилювався не більше, ніж кіноглядач, який в особливо драматичні моменти заспокоює себе тим, що з героєм кінець кінцем нічого не станеться, або — якщо кінець був поганий — що все це лише фільм. Впевненості Александерові додавала свідомість того, що він перебуває тут як успішно законспірований агент поліції, який повинен тільки уважно спостерігати — і більш нічого.

Вразливий, як ніколи, Якобс сердився на нього за таке вперте мовчання, кидав уривчасті злі репліки і раз за разом спльовував на килим, що Александер вважав вершиною невихованості.

Для поганого настрою боса треба було знайти якусь віддушину, і доктор Шерц старався щось придумати. Та цього разу Якобс зробив це сам. Він подзвонив — і тієї ж миті з’явився один з його людей.

— Еріху, — наказав бос, — візьми ще кого-небудь і приведи до нас ту… панночку, що сидить у підвалі. Хутко!

Той зник.

— Що ти хочеш зробити з нею? — байдуже запитав доктор Шерц.

— Допитати, — буркнув Якобс, — сподіваюся, вона порозумнішала і викладе все.

— Що викладе?

— Дурне запитання. Розповість, хто її підіслав.

— Б’юсь об заклад, що вона стала м’якою, як віск, — задоволено оскалився Боббі Копш. — Ми поводилися з нею дуже делікатно, але підвал не санаторій!