Розділ шостий

Підвівшись, Горн дістав з шафи карту, яку Ульман приніс учора з Земельного управління. Володіння Якобса були зображені на ній у масштабі 1:250.

Горн у задумі дивився на довгий прямокутник території гаража, його обвід становив більше як дев’ятсот метрів. Отже, якщо оточити гараж загоном у сто чоловік, на дев’ять метрів припаде одна людина. Занадто мало у випадку збройного опору. Це довела минулого року ліквідація банди Мертеса. Треба принаймні вдвоє більше людей, тільки тоді можна сподіватися на успіх…

— Ну, пане Шенцлін, бурю пронесло, — сказав Шерц, зручно вмостившись у м’якому кріслі в затишній квартирі на Іспанській алеї. — Якобс утихомирився, а в поліції, здається, зрозуміли, що нас краще не чіпати. Я кажу «здається», бо той Горн рано чи пізно неодмінно повернеться до свого. Поза всякими сумнівами гараж «Зюд-вест» колись та викриють. Якби я був астрологом і якби погоду у нас не створював Захід, то я визначив би день і годину. Однак чи не натякнули б ви мені, з ким вам довелося говорити в президіумі?

«Це він навмання, — не розгубився Александер, — він нічого не знає, не може знати!»

— У вас виникла така підозра тому, що я вийшов з електрички в Шенебергу? — він засміявся зовсім невимушено. — Невже ви думаєте, що я такий дурень? Адже з поліції мене уже не випустили б. Ні, до того змусив мене ваш шпиг, він дратував мене.

— То був не мій шпиг, дякуйте за нього Якобсу. До речі, ви блискуче обдурили його, я навіть не чекав такого від вас.

— Ви забуваєте, що я якийсь час був у поліції. Не сьогодні вранці, ні, — Александер засміявся, — а три роки тому, у Гамбурзі. Дечому я там навчився.

— Що правда, то правда, — Шерц кивнув. — Слід було б мені подумати про це раніше. Ми могли б влаштувати вас тут у президіумі, це було б непогано… — та він не став розвивати свою думку далі, а ще раз закинув вудочку: — Гамбурзький президіум, мабуть, подобався вам більше, ніж ота стара казарма на Фрізенштрасе, правда ж? Я не хотів би працювати там…

— Справжнього президіуму в Гамбурзі, власне, не було; ми працювали у будинку «Німецького страхового картелю». Яке приміщення тут — не знаю… Якщо вас цікавить, де я був…

— Мене це не обходить. Вам не треба звітуватися, ви повноправний співробітник. Мене цікавить інше. Сьогодні ввечері о сьомій годині відбудеться нарада «вузького кола». Ви візьмете в ній участь. Познайомитеся з босом; його небожа ви вже бачили. Це супротивна партія. На нашому боці Джонні Літт, наш спеціаліст по грошах. Якобс посадив його під арешт, але незабаром випустить. Отже, при голосуванні нас буде троє проти двох. Проте ми майже нічого не можемо дозволити собі. З Якобсом треба поводитися обережно, як з сирим яйцем, чи вірніше, як з пляшкою нітрогліцерину. Приходьте о п’ятій годині, коли стемніє. Я дізнався, що Горн встановив нагляд за обома нашими виходами. Але нехай вас це не лякає. Якщо поліція надумається взятись за нас всерйоз, у нас на такий випадок є запасні виходи.

Александер відповів не зразу. Він не любив, щоб ним отак розпоряджалися, і йому захотілось трохи поковерзувати.

— Прийду охоче, але я вже собі геть-чисто позбивав ноги, — нахабно заявив він. — А таксі найняти нема за що, грошей катма. Мої східні марки вилетіли страшенно швидко! То скільки там мені належить за рейс у Бремергафен?

— Ваша правда, — погодився Шерц, — зволікання ні до чого. Та все це через те, що ви ще не поговорили з Якобсом. Учора не можна було, бос був не в гуморі. Зрештою, — він притишив голос, — у вас у перспективі п’ятдесят п’ять тисяч західних марок, так що вам повинно бути байдуже, дасть вам щось Якобс чи ні. На перший час я вам, звичайно, дещо підкину.

Незабаром Шерц попрощався і, виходячи, лишив на столі невеликий світло-коричневий бумажник. В ньому було двісті тридцять східних марок. На думку Александера, сума досить мізерна. Мабуть, Шерц просто не чекав, що він попросить у нього грошей. Продовжуючи машинально обмацувати бумажник, Александер відчув під рукою щось тверде. Це була фотографія вродливої дівчини з довгим темним волоссям. Журлива посмішка торкала її напіврозтулені губи, і від цього обличчя дівчини здавалося ще милішим і привабливішим. То була секретарка…

В четвер рано-вранці дев’ять детективів з відділу Горна утворили кільце навколо гаража «Зюд-вест». Час від часу вони змінювались. Двоє з них розмістилися проти головного входу; двоє — на протилежному боці, де проходила польова дорога; ще двоє влаштувалися з заходу, вони натягли на себе старий одяг і, лаючись, полягали на м’яку ріллю. Ті, що були з заходу, бачили тільки сірий триметровий бетонний мур, обтиканий угорі битим склом, що тягся метрів на чотириста. Вартовим зі східного боку поталанило більше. Там, недалеко від муру, посеред невеличкого городу, хазяїн якого навряд чи міг прийти сюди в цю пору року, росла висока яблуня, вкрита місяців зо два тому розкішними плодами і ще розкішнішим листям. Зараз вона стояла без листя, і це не подобалось Вольфу. Та зрештою він видряпався на дерево на таку висоту, щоб бачити більшу частину парку, і непорушно застиг там. Вілла була кроків за двісті від нього. Коли б там спало комусь на думку глянути на яблуню в бінокль, то його, безперечно, викрили б.

Дев’ятий детектив був зв’язковим. Він улаштувався в порожньому кіоску біля Потсдамського шосе. Там встановили польовий телефон, і він залишав його тільки тоді, коли треба було передати товаришам новий наказ Горна.

Хоча все було організовано добре, Горн мав дуже невдоволений вигляд, коли десь о першій годині дня вийшов з свого кабінету. Ніби зумисне, на сходах він зіткнувся з криміналратом Шнабелем, маленьким кремезним чоловічком з квадратним черепом. Горн не міг його терпіти.

— Ну-ну, колего Горн, яка це вас муха вкусила? Га?

— «Колего»! — розсердився Горн. — А ви знаєте, що таке «колега»?

— Гм?..