Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Час у підземеллі спливав так, як йому й належало спливати, хоч у вічно незмінних печерах мегер і важко було сказати, скільки його минуло. Маг вже не вперше обтинала йому нігті на руках і ногах. А останнього разу, заходившись коло його чуприни, вона без упину торохтіла про те, яка довга вона виросла.

Живчик не міг поскаржитись на брак уваги і ласки з боку Маг та решти печерниць, і його життя з ними було досить стерпне. А все ж підземне існування гнітило його. Хлопець нудьгував за свіжим повітрям та кусючим вітром. Йому бракувало світанків та вечірніх заграв. Він нудьгував за пахощами дощу, пташиним щебетом і синім небом. Але найбільше тужив за блукай-бурмилом.

Та дивна річ: життя під землею — коли Темноліс з усіма його жахіттями та несподіванками залишався далеко вгорі — дало Живчикові чимало часу на роздуми. Живучи з блукай-бурмилом, він узагалі не відчував потреби думати. Тоді все його життя зводилося до пошуків їжі та вибору місця під нічліг. Тут же, коли не треба було турбуватися ні про те, ні про друге, Живчикові тільки й лишалося, що думати.

Коли він ще тільки оселився в підземеллі, Маг майже ніколи не полишала його без нагляду. Та з часом відчуття новизни, що його попервах будила нова жива іграшка, притлумилося. І коли Маг відлучалася кудись сама, без Живчика, вона просто одягала на нього нашийника і припинала хлопця до свого ліжка.

Живчиків повідець був досить довгий, аби хлопець міг вільно пересуватися по всій капсулі й навіть спускатися до половини сходів, що виходили назовні. Та щоразу, коли припона натягувалася і нашийник упинався йому в шию, хлопець похоплювався, що він тут просто в’язень, і серце його поривалося назад, у Темноліс, простягнений високо над ним.

Може, кінець кінцем він і знайшов би звідси вихід і повернувся додому, до своєї сім’ї. Спелда нетямилася б від щастя, що її син повернувся з Темнолісу. Може, навіть і Тунтум осміхнувся б, ляснув хлопця по спині й запропонував іти з ним валити дерева. Усе б могло бути інакше. Досить було б постаратися, і він уподібнився б до решти всіх, думав би так само, як думають лісові тролі, й ніколи, ніколи не збочував зі стежок.

Нашийник муляв шию. Але, з другого боку, подумав хлопець, чи не залишиться він таким самим невільником, якщо повернеться назад? Завжди і в усьому намагаючись бути схожим на лісових тролів, але сам лісовим тролем не бувши?

Живчик думав про помагай-біду. Де запропастився цей птах?

— Ось як мене оберігають, — гірко пробурмотів Живчик. «Твоя доля за Темнолісом», — сказав йому птах. «За», — Живчик пирхнув. «За», — сказав він. Та більше скидалося на те, що не за, а під, де він приречений розважати оте вередливе дівчисько.

— Тьху, щоб вас темнолесник ухопив, — вилаявся Живчик.

За стінкою щось хруснуло. Живчик похолов зі страху. Досить розмовляти із самим собою, подумав він. Ще викриють чого доброго!

За мить до капсули ураганом удерлася Маг. Через руку в неї був перекинутий сувій коричневого паперу.

— Мені сказали, щоб я готувалася, — заявила вона розчулено. Із цими словами Маг розстелила папір на підлозі й заходилася щось по ньому креслити. Живчик приступив ближче і спантеличено спостерігав.

Маг усміхнулась.

— Незабаром, любий Живчику, — похвалилася вона, — мені витатуюють оце на спині.

Малюнок зацікавив Живчика ще більше. На ньому було зображено здоровенну, м’язисту мегеру; вона стояла, розставивши ноги, узявши руки в боки, а обличчя прикрашав вираз несамовитої люті.

— Ми всі так робимо, — пояснила вона.

Живчик кволо осміхнувся. Він показав на малюнок, потім на Маг, потім знову на малюнок.

— Так, — сказала Маг, — це я. Точніше, такою я буду.

Живчик показав на себе і нахилив голову набік.