Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Чи спробуєш утекти.

— Чи спробуєш утекти, — повторила мамуся, — тобі не жити, — вона труснула хлопцем, зашелестівши своїми паперовими шатами. — Покора та німота — ось твоє правило. Домовились?

Живчик не знав, кивати йому головою чи ні. Якщо йому не дозволяють говорити, то чи мав він розуміти сказане? Здоровенна жменя мамусі так цупко тримала його накидку, що він ледве міг поворухнутись. Вона приснула і спустила його на землю.

Живчик боязко підвів голову. Маг стояла біля своєї матусі, бундючно згорнувши на грудях руки. На її обличчі малювався вираз надзвичайної зарозумілості. Нахилившись, вона вдруге вхопила хлопця за чуба. Мовчки скривившись від болю, Живчик покірно звівся на ноги.

— Отак воно краще, — гримнула мамуся. — Як ти збираєшся його називати? — запитала вона.

Маг знизала плечима і повернулася до своєї нової живої іграшки.

— Чи маєш ти ім’я? — поцікавилась вона.

— Живчик, — машинально відповів хлопець і відразу ж прикусив язика.

— Що це? — прогарчала мамуся. — То було слово? — вона турнула Живчика у груди. — Кінець кінцем, говориш ти чи ні?

— Жив-жив-жив-жив, — розпачливо зажебонів Живчик, з усієї сили намагаючись показати, що це просто якесь цвірінькання. — Жив-жив-жив!

Маг поклала руку хлопцеві на плече і всміхнулась матері.

— Мабуть, я називатиму його Живчиком.

Мамуся поглянула на Живчика примруженими очима.

— Одне тільки слово, — пробурчала вона сердито, — і я відірву тобі голову.

— Живчик буде розумничком, — запевнила її Маг. — Ходімо, хлопче, — гукнула вона його. — Будемо гратися.

Мамуся, узявши руки в боки, стояла і дивилась, як Маг волочить Живчика геть. Голова у хлопця була похнюплена.

— Я очей з нього не зводитиму, — долинули до нього її слова. — Ось побачиш.

Вони пішли тунелем далі, і погрози, що їх не шкодувала мамуся, поступово стихли. Сходами, положистими спусками, довгими вузькими коридорами, які також збігали вниз, вони спускалися все нижче й нижче, дедалі глибше занурюючись під землю. Живчик стривожено подумав про те, яка сила-силенна землі та каменю громадиться над ними. Що спинило б її, якби склепіння раптом обвалилося? Що перешкодило б цьому підземеллю проковтнути хлопця?

Аж ось гнітючий перехід скінчився. Живчик оглянувся, весь тремтячи від хвилювання. Вони стояли у величезній підземній яскині. Маг відпустила його чуприну.

— Живчику, тобі сподобається тут у нас — у мегер-печерниць, — озвалася вона. — У нас тут ніколи не буває ані спеки, ані холоду. І немає ні дощів, ні снігу, ні вітру. Тут не ростуть хижі рослини і не водяться дикі звірі.