— Я очей з нього не зводитиму, — долинули до нього її слова. — Ось побачиш.
Вони пішли тунелем далі, і погрози, що їх не шкодувала мамуся, поступово стихли. Сходами, положистими спусками, довгими вузькими коридорами, які також збігали вниз, вони спускалися все нижче й нижче, дедалі глибше занурюючись під землю. Живчик стривожено подумав про те, яка сила-силенна землі та каменю громадиться над ними. Що спинило б її, якби склепіння раптом обвалилося? Що перешкодило б цьому підземеллю проковтнути хлопця?
Аж ось гнітючий перехід скінчився. Живчик оглянувся, весь тремтячи від хвилювання. Вони стояли у величезній підземній яскині. Маг відпустила його чуприну.
— Живчику, тобі сподобається тут у нас — у мегер-печерниць, — озвалася вона. — У нас тут ніколи не буває ані спеки, ані холоду. І немає ні дощів, ні снігу, ні вітру. Тут не ростуть хижі рослини і не водяться дикі звірі.
Живчикові пальці ніби самі собою торкнулися зуба, що висів на шиї, і по його щоці скотилася сльоза.
Ані хижих рослин, ані диких звірів, подумав він. Але ж і неба з місяцем теж немає. Дівчинка нецеремонно штурхонула його у спину, і Живчик пішов далі. Так, і волі теж.
Як і тунелі, яскиню осявало бліде світло. Під хлопцевими ногами слалася земля, втоптана ногами багатьох поколінь печерниць. Угорі, високо над головою, тьмяніла печерна стеля. Від стелі до підлоги, наче величезні ґудзуваті колони, тяглося довге, грубе, покручене коріння.
Ніби віддзеркалення самого Темнолісу, подумалося Живчикові. Зимового Темного лісу, коли дерева безлисті, голі.
Осяяне печерним світлом, коріння було довге, покручене і... Живчик не повірив своїм очам. Так, він помилився. Світло не падало на коріння, ні — воно променіло з нього.
— Живчику! — люто гримнула Маг, коли той підбіг роздивитися ближче.
Коріння було біле, жовте та грибово-брунатне, щонайменше половина отих довгих товстих линв світилася м’яким сяйвом, і те сяйво пульсувало. Живчик поклав долоню на одну з линв. Вона була тепла і ледь чутно дрижала.
— Живчи-и-ку! — заверещала Маг. — До ноги!
Живчик зиркнув на дівчину. Маг свердлила хлопця лиховісним поглядом. Покора та німота, згадав він. Понуро підійшовши ближче, Живчик став обіч неї.
Маг поплескала його по голові.
— Що, коріннячко зацікавило? — спитала вона. — Воно дає нам усе, чого ми потребуємо.
Живчик кивнув, але промовчав.
— Ну, звісно, світло, — сказала Маг, показуючи на світне коріння. — І їжу, — вона відломила два наросні з якогось волокнистого кореня. Один запхала собі до рота. Другий тицьнула Живчикові, але той дивився на цей корінь без особливого захвату.
— Їж! — наказала Маг. — Кому я кажу!
А що Живчик і далі відмагався, не хотів брати в рота не знати що, то вона солодко додала:
— Скажу мамусі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У нетрях Темнолісу» автора Пол Стюарт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу“ на сторінці 60. Приємного читання.
TextBook