Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Живчикові пальці ніби самі собою торкнулися зуба, що висів на шиї, і по його щоці скотилася сльоза.

Ані хижих рослин, ані диких звірів, подумав він. Але ж і неба з місяцем теж немає. Дівчинка нецеремонно штурхонула його у спину, і Живчик пішов далі. Так, і волі теж.

Як і тунелі, яскиню осявало бліде світло. Під хлопцевими ногами слалася земля, втоптана ногами багатьох поколінь печерниць. Угорі, високо над головою, тьмяніла печерна стеля. Від стелі до підлоги, наче величезні ґудзуваті колони, тяглося довге, грубе, покручене коріння.

Ніби віддзеркалення самого Темнолісу, подумалося Живчикові. Зимового Темного лісу, коли дерева безлисті, голі.

Осяяне печерним світлом, коріння було довге, покручене і... Живчик не повірив своїм очам. Так, він помилився. Світло не падало на коріння, ні — воно променіло з нього.

— Живчику! — люто гримнула Маг, коли той підбіг роздивитися ближче.

Коріння було біле, жовте та грибово-брунатне, щонайменше половина отих довгих товстих линв світилася м’яким сяйвом, і те сяйво пульсувало. Живчик поклав долоню на одну з линв. Вона була тепла і ледь чутно дрижала.

— Живчи-и-ку! — заверещала Маг. — До ноги!

Живчик зиркнув на дівчину. Маг свердлила хлопця лиховісним поглядом. Покора та німота, згадав він. Понуро підійшовши ближче, Живчик став обіч неї.

Маг поплескала його по голові.

— Що, коріннячко зацікавило? — спитала вона. — Воно дає нам усе, чого ми потребуємо.

Живчик кивнув, але промовчав.

— Ну, звісно, світло, — сказала Маг, показуючи на світне коріння. — І їжу, — вона відломила два наросні з якогось волокнистого кореня. Один запхала собі до рота. Другий тицьнула Живчикові, але той дивився на цей корінь без особливого захвату.

— Їж! — наказала Маг. — Кому я кажу!

А що Живчик і далі відмагався, не хотів брати в рота не знати що, то вона солодко додала:

— Скажу мамусі.

Наростень був хрумкий та соковитий. Смаком він нагадував смажені горіхи.

— Ум-м-м, — пробурмотів Живчик і промовисто облизнувся. Маг усміхнулась і продовжила розповідь.

— Оці штуки ми сушимо і мелемо на борошно, — пояснювала вона. — А оце подрібнюємо і переробляємо на папір. Оце добре горить. А це… — почала вона, зупинившись біля бульбастого кореня, кольором схожого на м’ясо. — Дивно, — сказала вона, насупившись. — Я й не знала, що воно може рости в лісі, — повернувшись до Живчика, вона зміряла його поглядом з голови до п’ят. — Живчику, — мовила вона суворо. — Ніколи, чуєш, ніколи не їж цих бульб.

Трохи далі вони надибали місце, де більшу частину сторчового коріння вирізано так, що навколо озера — глибокого, із темною водою — утворилася чимала прогалина. Заціліле ж коріння п’ялося вгору від долівки, утворюючи бані та всілякі чудернацькі сплети. Між ними висіло чимало величезних капсул, осібних, але сполучених із сусідськими. Круглі, тілесного кольору, з маленькими темними отворами, ці чарунки утворювали житловий пагорб, подекуди сягаючи височини п’ятиповерхового будинку.