Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

— Чудово. Працюй далі.

Морріс думає: «Неси далі свій жирний зад».

Жирний уйобок забирає свій зад, імовірно, прямуючи до їдальні, щоб погодувати свою огрядну мармизу. Коли він іде, Морріс клацає по іконці кошика, виділяє те, що мало не видалив, і повертає до головного файлу. Чи не найскладніша операція, але, закінчивши її, ледь стримує подих, як сапер, що тільки-но знешкодив міну.

«Де була твоя голова? — сварить він себе. — Про що ти думав?»

Риторичні запитання. Він думав про записники Ротстайна, які так близько. А ще про маленьку вантажівку й про те, як буде лячно знову сісти за кермо після всіх цих років за ґратами. І щоб туди повернутися, потрібно найменше ДТП… Єдиний коп, якому він видасться підозрілим…

«Слід ще трохи почекати, — думає Морріс. — Треба зачекати».

Але його мозок перевантажений, уже дійшов до червоної зони. Коли записники (гроші теж, хоча це не так уже й важливо) нарешті опиняться в нього, от тоді все заспокоїться. Сховати цих крихіток у шафі у своїй квартирі на дев’ятому поверсі Елітного гнидника, і можна буде розслабитися. Але зараз нервове напруження вбиває його. А ще світ, що змінився, нормальна робота й начальник, який не носить сірої форми, але перед яким усе одно потрібно ходити навшпиньки. Проте найголовніше нервове напруження спричиняється необхідністю сідати за кермо незареєстрованого транспортного засобу, не маючи прав.

Він думає: «До десятої мені стане краще. А поки зберися, підтягнися. Лайно? Та насрати».

— Справді, — шепоче Морріс і витирає краплинку поту, що вколола шкіру між ротом і носом.

24

О четвертій він зберігає роботу, закриває працюючі додатки й вимикає комп’ютер. Він виходить у розкішне фойє МАК, і там, ніби втілився в життя поганий сон, широко розставивши ноги й зчепивши за спиною руки, стоїть Елліс МакФарланд. Його перевіряльник роздивляється картину Едварда Гоппера[79], роблячи вигляд, ніби знається на мистецтві, хоча, найімовірніше, ні.

Не повертаючись (Морріс розуміє, що він побачив його відображення в захисному склі на картині, але все одно це виглядає трохи моторошно), МакФарланд вимовляє:

— Йо, Моррі. Як ся маєш, друзяко?

«Він знає, — думає Морріс. — І не тільки про вантажівку. Про все».

Ні, це не так, і він знає про це, от тільки та його частина, яка все ще залишається у в’язниці й завжди там буде, запевняє його, що це так. Для МакФарланда лоб Морріса Белламі — прозоре скло. Усе, що є всередині, кожна шестерня, що обертається, і кожне розпечене обертове коліщатко відкриті для його погляду.

— У мене все добре, містере МакФарланд.

Сьогодні на містері МакФарланді спортивна куртка в клітинку за розміром приблизно, як килим для вітальні. Він обводить Морріса поглядом, його очі повертаються до обличчя Морріса й зупиняються.

— Ти не виглядаєш так, ніби в тебе все добре. Обличчя бліде, під очима погані темні круги. Ти нічого не вживав такого, чого вживати не варто, Моррі?

— Ні, сер.

— Робив щось таке, чого робити не варто?