Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

— Не для тебе. Ти ж зіскочив і чистий, як скельце.

— Так, не для мене, мені лише трохи дали по руках. Але водіння без прав це неслабке порушення. Тебе можуть назад запроторити. Не подумай нічого такого, я радий допомогти, тільки хочу, щоб ти зрозумів, чим ризикуєш.

— Я це розумію.

Роберсон, роздумуючи, піднімає чашку й випиває. Морріс не хотів би бути власником того мотоцикла, який Чарлі збиратиме, коли закінчиться їхня маленька бесіда.

Нарешті Роберсон каже:

— Пікап влаштує? Є в мене один такий собі фургончик. Коробка-автомат. У нього на борту написано «Квіти Джоунса», але напису вже майже не видно. Він у мене у дворі стоїть. Якщо хочеш, покажу.

Морріс хоче, й одного погляду йому достатньо, щоб вирішити, що ця маленька чорна вантажівка для нього — подарунок долі… Якщо, звичайно, він нормально їздить. Роберсон запевняє його, що вантажівка на ходу, хоч і пробіг уже як одна навколосвітня подорож.

— Щоп’ятниці я майстерню зачиняю раніше, десь о третій. Можу його заправити й залишити ключ під переднім правим колесом.

— Чудово, — каже Морріс. Тепер він може йти до МАК, сказати своєму жирному босові-уйобку, що в нього схопило живіт, але пройшло, попрацювати сумлінним дроном до четвертої й повернутися сюди. — Слухай, сьогодні ж грають «Бабаки», так?

— Так, з «Дейтонськими драконами». А що? Хочеш сходити на гру? Я теж іду.

— Можливо, іншим разом. Я про інше: я міг би повернути машину до десятої, а потім стадіонним автобусом доїхати до міста.

— Упізнаю старого Моррі, — каже Роберсон і постукує себе пальцем по скроні. Його очі вже помітно налилися кров’ю. — Розумний чортяка.

— Не забудь покласти ключі під колесо. — Найменше Моррісу хочеться, щоб Роберсона розвезло від дешевого бурбона й він забув про ключі.

— Покладу. Я багато чим тобі зобов’язаний, приятелю. Ні, бля, я тобі взагалі всім зобов’язаний.

Цей прояв почуттів неминуче тягне за собою чергові обійми з поплескуванням по спині із запахом поту, бурбона й дешевого одеколону. Роберсон стискає його так сильно, що Морріс починає задихатися. Але нарешті його звільнено, і він повертається з Чарлі до гаража, думаючи про те, що вже сьогодні ввечері — за дванадцять годин або навіть менше — записники Ротстайна знову опиняться в його руках. З такими п’янкими картинами найближчого майбутнього навіщо потрібен бурбон?

— Скажи, а чому ти працюєш тут, Чарлі? Я гадав, тобі штат виплатить купу грошей за те, що ти відсидів за іншого.

— Вони пригрозили мені, що знову піднімуть мої давні справи. — Роберсон сідає перед «Харлеєм», над яким працював. Бере гайковий ключ й витирає його, проводячи по вкритих плямами від мастила штанах. — Був у мене один випадок в Міссурі, за який вони могли мене притиснути так, що я взагалі ніколи не вийшов би. Правило трійки[76] або якесь ще лайно. Так що ми уклали щось на кшталт угоди.

Він дивиться на Морріса своїми налитими кров’ю очима, і, незважаючи на м’язисті біцепси (він таки зберіг тюремну звичку качатися), Морріс бачить, що він зовсім старий, а незабаром буде й хворий. А може, уже хворий.

— Усе одно вони тебе трахнуть, приятелю. Прямо в сраку. Почни розгойдувати човен, і вони будуть трахати тебе ще сильніше. Тому ти береш, що дають. Мені дали ось це, а мені більше й не треба.

— От лайно! Та насрати! — каже Морріс.