Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

— Ні. — Думаючи про криту вантажівку із написом «Квіти Джоунса» на борту, що чекає на нього в Саут-Сайді. Ключі, напевно, уже лежать під колесом.

— Ніщо?

— Ні, сер.

— Ага. Може, це грип. Бо, чесно кажучи, ти виглядаєш, як десять фунтів[80] лайна в п’ятифунтовому[81] лантусі.

— Я мало не зробив помилку, — каже Морріс. — Її можна було б виправити… напевно… Але довелося б приводити айтішника, може, навіть відключати головний сервер. У мене могли бути неприємності.

— Ласкаво просимо до повсякденного світу, — каже МакФарланд із нульовим співчуттям.

— Для мене не повсякденного! — вибухає Морріс, і, о Господи, яке це полегшення вибухнути через щось безпечне. — Кому ще про це знати, як не вам! Якби це зробив хтось інший, йому б просто зробили догану, але зі мною все по-іншому. І якщо мене звільнять — за неуважність, я ж нічого не зробив навмисне, — я ж знову сяду.

— Можливо, — говорить МакФарланд, знову повертаючись до картини. На ній зображено чоловіка й жінку, які сидять у кімнаті й намагаються не дивитися одне на одного. — А може, і ні.

— Я не подобаюся моєму босові, — каже Морріс. Він знає, що це виглядає як скиглення, і, можливо, він дійсно скиглить. — Я знаю вчетверо більше, ніж він, як тут працює комп’ютерна мережа, і це його дратує. Він мріє мене позбутися.

— Твої слова трішечки нагадують параною, — говорить МакФарланд. Його руки знову з’єдналися над його справді видатними сідницями, і Моррісу раптом стає зрозуміло, навіщо МакФарланд з’явився тут. МакФарланд простежив за ним до мотомайстерні Чарлі Роберсона й вирішив, що він щось задумав. Морріс знає, що це не так. Він це знає.

— Навіщо вони взагалі дають такій людині, як я, ритися в їхніх файлах? Мені, умовно-достроковику? Якщо я зроблю щось не те, а я майже це зробив, вони ж втратять купу грошей!

— А ти думав, чим будеш займатися на волі? — запитує МакФарланд, продовжуючи розглядати картину Хоппера, яка називається «Квартира 16-А». Вона ніби захопила його, але Морріса не обдуриш. МакФарланд знову спостерігає за його відображенням. Оцінює його. — Ти занадто старий і занадто плюсклотілий, щоб тягати коробки на складі або працювати садівником.

Він повертається.

— Це називається «включення в основний потік», Моррісе, і не я це вигадав. Якщо хочеш поскиглити, знайди того, кому на це не насрати.

— Пробачте, — каже Морріс.

— Пробачте що?

— Пробачте, містере МакФарланд.

— Дякую, Моррісе, це вже краще. Зараз ідемо до туалету подзюрити в стаканчик і доведеш, що твоя параноя не викликана наркотиками.

Ідуть останні офісні трудівники. Деякі кидають погляд на Морріса та на здоровенного чорного чоловіка в яскравій спортивній куртці, потім швидко відводять очі. Морріс відчуває бажання закричати: Так, це мій перевіряльник, подивіться гарненько!

Він іде за МакФарландом до чоловічого туалету, у якому, дякувати Богу, нікого немає. МакФарланд, склавши на грудях руки, привалюється до стіни й спостерігає, як Морріс дістає свою мляву штуковину й виробляє зразок сечі. За тридцять секунд, коли вона не синіє, МакФарланд віддає стаканчик Моррісу.