Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

Морріс зупиняється біля молу на Белловз-авеню і йде до відділення домашнього начиння. Проходить під сяючими лампами денного світла, не поспішає; його справа вимагає темряви, а в червні темнішає о восьмій тридцять або о дев’ятій. У відділі товарів для саду він купує лопату й сокирку на той випадок, якщо доведеться перерубувати коріння — то дерево на березі виглядає так, немов могло досить міцно обплести його скриню. У ряду під вивіскою «Розпродаж» купує кілька об’ємних сумок марки «Тафф-Тот» по двадцять баксів штука. Склавши покупки в кузов, іде до дверей водія вантажівки.

— Гей! — з-за спини.

Морріс завмирає, слухаючи кроки, що наближаються, і чекає, коли йому на плече ляже рука містера МакФарланда.

— Не знаєте, у молі є продуктовий відділ?

Голос молодий. І білий. Морріс зрозумів, що знову може дихати.

— «Сейфуей»[82], — каже він, не обертаючись, хоча уявлення не має, є в молі продуктовий відділ чи ні.

— О, добре. Дякую.

Морріс сідає у вантажівку й заводить двигун. «Я зможу, — думає він. — Зможу і зроблю».

26

Морріс повільно їде нортфілдськими вулицями з назвами дерев, якими бігав ще в дитинстві, — хоча бігав він не так уже й багато, більше сидів удома, занурившись у книгу. Усе ще зарано, тому він ненадовго зупиняється на В’язовій. У бардачку знаходиться стара курна карта, і він робить вигляд, нібито вивчає її. Хвилин за двадцять переїжджає на Кленову й робить те саме. Потім їде до місцевого магазину «Зоні», де в дитинстві купував печиво. А ще сигарети батькові. Це було в ті дні, коли пачка коштувала сорок центів, і вважалося звичайною справою, щоб дитина купувала батькам куриво. Він купує собі слаш[83], швидко з ним розправляється і їде на Пальмову, де знову робить вигляд, що розглядає карту. Тіні поступово подовжуються, але, Господи, чого ж так повільно!

«Треба було взяти з собою книгу, — думає він, але потім: — Ні, людина з картою виглядає нормально, але людина, що читає книгу в старій вантажівці, імовірно, виглядатиме, як потенційний спокусник дітей».

Що це? Параноя чи прозорливість? Він уже не може визначити. Усе, що він знає напевно, це те, що записники вже зовсім близько. Вони вже пищать, як точка на гідролокаторі.

Мало-помалу світло цього довгого червневого вечора розчиняється, і настають сутінки. Діти, які гралися на тротуарах і галявинах, розійшлися по домівках дивитися телевізор, грати у відеоігри або обмінюватися безграмотними повідомленнями й тупими смайликами замість того, щоб робити домашнє завдання.

Упевнений (хоча й не зовсім), що МакФарланда немає поблизу, Морріс заводить вантажівочку й повільно їде до кінцевого пункту призначення: Зал відпочинку на Березовій вулиці, куди він, бувало, ходив, коли не працювала бібліотека на Гарнер-стрит. Його, миршавого, книжкового, схильного до балакучості, рідко коли брали у дворові ігри, а якщо й брали, це неодмінно закінчувалося криками: агов ти, безрукий; гей ти, віслюк; гей ти, дупа неповоротка. Через червоні губи йому дали прізвисько Ревлон. Потрапляючи до Залу, він найчастіше сидів усередині, читаючи або збираючи пазли. Тепер міська влада закрила стару цегляну будівлю й виставила її на продаж після того, як був урізаний міський бюджет.

Кілька хлопчиків ще кидають останні м’ячі у кошик на зарослому травою спортмайданчику за будівлею, але освітлення на ньому немає, тому, коли стає занадто темно, вони йдуть, із криками і тупотом, стукаючи м’ячем й обмінюючись пасами. Коли їхні голоси затихли, Морріс заводить вантажівку і в’їжджає на дорогу, що йде уздовж будівлі. Робить він це, не вмикаючи фар, і маленька чорна вантажівка якнайкраще підходить для цієї роботи. Він ставить її майже впритул до задньої стіни будівлі, де все ще можна розгледіти потьмянілий напис: «Лише для зареєстрованого ТРАНСПОРТУ». Вимикає двигун, виходить і вдихає червневе повітря, насичене запахом трави й конюшини. Чути цвіркунів і приглушене гудіння машин на обхідній дорозі, але в іншому новонароджена ніч належить йому.

«Ну тебе нахер, містере МакФарланд, — думає він. — Ну тебе нахер від щирого серця».

Він дістає з вантажівки інструменти та сумки й прямує до заростей за бейсбольним майданчиком, на якому свого часу не взяв так багато найпростіших подач. Потім йому в голову приходить думка, і він повертає назад. Приклавши долоню до цегляної стіни, яка ще не остигла після денної спеки, він опускається навпочіпки й висмикує із землі кілька пучків трави, щоб заглянути в одне з вікон підвалу. Ці вікна не забиті. Місяць, помаранчевий і повний, тільки-но зійшов, і його світла вистачає, щоб розгледіти складані стільці, карткові столи й купи картонних коробок.

Морріс планував перенести записники до себе в квартиру в Елітному гниднику, але це ризиковано. Містер МакФарланд може обшукати його житло будь-якої миті, коли йому заманеться, це одна з умов. Зал набагато ближчий до того місця, де закопано записники, і його підвал, забитий усіляким непотрібом, стане ідеальною схованкою. Можна буде більшу частину книжок закопати прямо тут і забирати по кілька штук, щоб читати їх удома. Морріс досить худий, щоб пролізти через це вікно, хоч і доведеться трохи покрутитися. Чи важко буде відкрити засувку, яку він бачить на внутрішній стороні вікна? Викрутка, напевно, допоможе. Із собою в нього викрутки немає, але у відділі домашнього начиння їх до біса. Навіть у «Зоні» він бачив невеликий стенд з інструментами.

Вивчаючи вікно, він наближається до нього ближче. Морріс знає, що треба знайти дроти сигналізації (в’язниця — дуже пізнавальне місце щодо злому й незаконного проникнення), але не бачить жодного. Може, тут сигналізація на контактах? Тоді їх він не побачить і саму сигналізацію не почує — вони бувають безшумні.

Морріс ще якийсь час вдивляється у скло, потім неохоче підводиться. Йому здається малоймовірним, що така стара будівля, як ця, оснащена сигналізацією — усе цінне звідси, напевно, давно вивезли, — але ризикувати не хочеться.