Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

Роберсон регоче.

— Ти завжди це казав! І це, дідько, вірно!

— Не забудь залишити ключі.

— Залишу, залишу. — Роберсон направляє на Морріса палець, чорний від мастила, що в’їлося. — І дивись, не попадайся. Слухай татусика.

«Не попадуся, — думає Морріс. — Я занадто довго чекав».

— І ще дещо.

Роберсон мовчки чекає.

— Я, звичайно, не сподіваюся отримати пістолет. — Морріс бачить вираз обличчя Чарлі й поспіхом додає: — Не для використання, так, про всяк випадок.

Роберсон киває головою.

— Пістолета не буде. За це мені не тільки по руках дадуть.

— Я б не нікому не сказав, що взяв його в тебе.

Налиті кров’ю очі проникливо дивляться на Морріса.

— Хочеш правду? Тюряга тебе аж занадто поламала для пістолетів. Ще пристрелиш сам себе. Машина — гаразд, але, якщо тобі потрібна зброя, шукай її в іншому місці.

23

Тієї п’ятниці о третій годині дня Морріс опиняється на волосинці від того, щоб відправити у смітник кілька творів сучасного мистецтва на дванадцять мільйонів доларів.

Не в прямому сенсі, звичайно, але він мало не стирає дані про ці твори, до яких входить інформація про походження й рід діяльності дюжини багатих жертводавців МАК. Він кілька тижнів створював новий пошуковий протокол, який покривав, який покриває всі придбання арт-культурного комплексу з початку двадцять першого століття. Цей протокол — сам витвір мистецтва, і сьогодні вдень, замість того щоб перетягнути найбільший з підфайлів до головного файлу, він відправляє його до кошика разом з іншим сміттям, яке йому більше не потрібне. Незграбна, стара комп’ютерна система МАК забита різним непотрібом, включаючи відомості про цілу купу того, що вже навіть не зберігалося в будівлі. Ця купа переїхала до нью-йоркського музею «Метрополітен» ще в 2005. Морріс уже готовий спорожнити кошик, щоб звільнити місце для нового сміття, його палець уже лежить на спусковому гачку, але раптом розуміє, що збирається відправити дуже важливий живий файл до файлового раю.

На якусь мить він повертається у Вейнсвілл, намагається заховати контрабанду, почувши чутку про те, що готується позапланова перевірка камер. У нього, можливо, усього лише пачка печива «Кіблер»[77], але цього достатньо, щоб мати неприємності з наглядачем, якщо в того поганий настрій. Він дивиться на свій палець, застиглий за одну восьму дюйма[78] від цієї клятої кнопки «видалити», й відсмикує руку до грудей, де швидко і сильно калатає серце. Трясця, про що він тільки думає?

Його жирний бос-уйобок вибирає саме цю секунду, аби просунути свою довбню до робочого кабінету Морріса, розміром із шафу. Кабінки, у яких проводили дні інші офісні дрони, щільно обклеєні світлинами друзів, подруг, любих родичів, навіть, трясця їм, улюблених собак, але Морріс у себе не вішав нічого, крім листівки з видом Парижа, у якому завжди хотів побувати. Можна подумати, це колись може статися.

— Усе гаразд, Моррісе? — запитує жирний уйобок.

— Так, усе добре, — каже Морріс. Тільки б він не увійшов і не подивився на екран! Хоча він, напевно, навіть не зрозуміє, на що дивиться. Товстий мудак уміє посилати електронні листи і, скоріш за все, має слабке уявлення про те, для чого потрібен «Гугл», але цим його пізнання в комп’ютерах обмежуються. Натомість він мешкає в передмісті з дружиною й дітьми, а не в Елітному гниднику, де якісь навіжені посеред ночі кричать на невидимих ​​ворогів.