Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

Краще все ж дотримуватися початкового плану.

Він підхоплює інструменти та сумки й знову прямує до заростей, обережно оминаючи баскетбольний майданчик. Ні, досить, він туди не сунеться. Місяць допоможе йому в густих заростях, але на відкритому просторі світ виглядає, як яскраво освітлена сцена.

Пакетик від чіпсів, який допоміг йому минулого разу, природно, давно згинув, тому дорогу він знаходить не одразу. Морріс якийсь час нишпорить біля правого флангу поля (місця численних дитячих принижень), потім нарешті відшукує стежку й вирушає в дорогу. Коли попереду чується тихе дзюрчання струмка, він ледь стримується, щоб не побігти.

«Зараз важкі часи, — думає він. — Тут можуть спати якісь волоцюги». Якщо хтось із них його побачить…

Якщо хтось із них його побачить, він застосує сокирку. Не вагаючись. Містер МакФарланд нехай думає, що він занадто старий, щоб бути вовком, тільки невідомо його перевіряльникові, що Морріс уже вбив трьох людей, й керування машиною — це не єдине, що схоже на їзду на велосипеді.

27

Низькорослі дерева душать одне одного в боротьбі за простір і сонце, але їх висоти вистачає, щоб розсіювати місячне світло. Кілька разів Морріс втрачає стежку та в пошуках починає обмацувати гілки навколо. Йому це навіть подобається. Якщо він дійсно зіб’ється з дороги, дзюрчання струмка вкаже йому, куди йти, а така занедбаність дороги говорить про те, що тепер нею користуються набагато рідше, ніж раніше. Морріс лише сподівається, що не наскочить на отруйний плющ.

Звук струмка вже зовсім близький, коли він знаходить стежку востаннє, і менш ніж за п’ять хвилин Морріс уже стоїть на березі навпроти того самого дерева. Тут він на мить затримується в поцяткованій місячними плямами тіні й дивиться навколо, вишукуючи будь-які ознаки присутності людини: ковдри, спальний мішок, магазинний візок, шматок плівки, накинутий на гілку, аби створити якусь подобу тимчасового намету. Немає нічого. Лише вода, що дзюркотить кам’янистим дном, і дерево, що схилилося над протилежним берегом. Дерево, яке всі ці роки віддано охороняло його скарб.

— Старе добре дерево, — бурмотить Морріс і починає переходити струмок.

Він стає навколішки й відкладає інструменти та сумки, щоб трохи подумати.

— Я повернувся, — шепоче він і кладе долоні на землю, ніби хоче почути биття серця.

І йому здається, що він його чує. Це серцебиття генія Джона Ротстайна. Старий перетворив Джиммі Ґолда на продажне посміховисько, але хіба Ротстайн не відродив Джиммі за роки письменництва на самоті? Якщо він це зробив… якщо… тоді все, крізь що пройшов Морріс, було не даремно.

— Я повернувся, Джиммі. Я нарешті повернувся.

Він бере лопату й починає копати. Дістатися до скрині не становить труднощів, але коріння, дійсно, міцно обплели її, і Морріс рубає його майже годину, перш ніж скриню, нарешті, вдається звільнити. Востаннє він займався важкою фізичною працею багато років тому, і Морріс зовсім знесилів. Він згадує всіх знайомих ув’язнених — Чарлі Роберсона, наприклад, — які у в’язниці тільки те й робили, що качалися, і як він посміювався з того, що вважав нав’язливо-маніакальною поведінкою (подумки, у всякому разі, не вголос). Зараз йому не до сміху. У нього болять стегна, у нього болить спина, і найгірше голова — вона пульсує, як хворий зуб. Піднявся невеликий вітер, він остуджує піт, яким вкрита шкіра, але ще він ворушить гілки, приводячи в рух тіні, що лякають його. Вони змушують його знову думати про МакФарланда. Уявляти, як він прокрадається крізь зарослу доріжку, безшумно, як уміють деякі великі люди, переважно солдати й колишні спортсмени.

Коли дихання відновилося, а серце трохи заспокоїлося, Морріс тягнеться до ручки на скрині й виявляє, що її більше немає. Впираючись у землю долонями з розчепіреними пальцями, він нахиляється вперед і вдивляється в темну яму. Як він міг забути захопити ліхтар?

Ручка на місці, тільки бовтається, розколота на дві частини.

«Так не повинно бути», — думає Морріс. Чи ні?

Він подумки повертається на всі ці роки назад, намагаючись пригадати, чи була у скрині поламана ручка. Він так не думає. Більше того, він навіть майже впевнений, що ручка була цілою. Але потім він згадує, як у гаражі ставив скриню дибки, і зітхає полегшено, так що навіть щоки роздуваються. Вона могла зламатися, коли він вантажив її на візок. Або коли він котив її по купинах і вибоїнах до цього самого місця. Яму він викопав поспіхом і потім скриню до неї пхав теж поспіхом, щоб якнайшвидше забратися звідси. Такої дрібниці, як зламана ручка, він міг просто не помітити. Так і є. Так має бути. Зрештою, скриня не була новою, коли він її купив.

Він береться за боки скрині, і та вислизає зі своєї нори так легко, що Морріс втрачає рівновагу і гепається на спину. Якийсь час він лежить, дивлячись на яскраву чашу місяця і намагаючись переконати себе, що нічого поганого не відбувається. От тільки не виходить. Він міг змусити себе не звернути увагу на поламану ручку, але знехтувати новою обставиною було неможливо.

Скриня занадто легка.