Розділ 5 Об’явлення Мері Ванс

— О, Мері, таж усі їх коять, і ти, очевидно, теж. Хіба ти ніколи не обманювала?

— Тьму разів, — відказала Мері.

— Обманювати — це страшний гріх, — серйозно запевнила Уна.

— То ти оце кажеш, — недовірливо глипнула Мері, — що мене запроторять у пекло за те, що я коли-не-коли брехала? Таж я мусила брехати, інакше одного разу пан Вайлі мені би всі кості попереламував. Часто мене брехні рятували, то вже повір на слово.

Уна зітхнула. Їй тяжко було дати раду з такою кількістю складних питань. Вона здригнулася, уявивши, як це — бути жорстоко побитою. Можливо, у такій ситуації вона теж обманула би. Дівчинка стисла худу шкарубку долоню Мері.

— Це єдине твоє плаття? — запитала Фейт. Весела й життєрадісна, вона не могла довго просторікувати про сумне.

— Та я його просто наділа, бо вже негодяще, як рам’я, — обурено розчервонілася Мері. — Мені всю одежину пані Вайлі купляла, а я не хочу щось їй бути винна. Я чесна. Коли вже тікати надумала, то нічого не брала в неї бодай на цент вартого. Куплю собі сукню, як виросту — атласну, блакитну. Ви й самі не вельми гарно вбрані. Я думала, діти пасторів, як один, усі цяці-лялі.

Мері Ванс, очевидно, була доволі гнівлива й помислива. Проте вчувався в ній і щирий незбагненний чар, який підкорив усіх Мередітів. Того ж дня вони взяли її в Долину Райдуг і познайомили із Блайтами як «приятельку, що мешкає по той бік затоки, а нині гостює в нас». Ті нітрохи не здивувалися — можливо, тому, що Мері мала вже цілком пристойний вигляд. По обіді, упродовж якого тітка Марта звично щось бубоніла собі під ніс, а пан Мередіт відсторонено обмірковував завтрашню проповідь, Фейт умовила Мері надіти її сукню й дещо білизни. А заплівши їй волосся в охайні коси, Фейт і Уна дійшли висновку, що Мері майже не відрізняється від решти дівчат. Вона була товариська й знала багато нових ігор, а слухати її історії виявилося дуже цікаво. Утім, зачувши деякі з її словечок, Нен і Ді поглянули на Мері спантеличено. Вони не могли сказати напевне, що подумала би про цю дівчинку їхня мати, але достеменно знали, що подумала б Сьюзен. Та позаяк Мері гостювала в домі панотця, її товариство, певне, слід було вважати пристойним.

Увечері постало несподіване питання, де вкласти Мері спати.

— Ми ж не можемо вкласти її у кімнаті для гостей, — занепокоїлася Фейт.

— У мене в косах нічого не водиться! — обурено заперечила Мері.

— Я не про те кажу, — боронилася Фейт. — У кімнаті для гостей ліжко подерли миші. Облаштували нору в перині, а ми й не знали, доки тітка Марта якось послала там постіль пасторові з Шарлоттауна, панові Фішеру. О, він ураз про все довідався! Тато віддав йому свою спальню, а сам ночував на канапі в бібліотеці. Тітка Марта каже, що досі не мала часу змінити перину в кімнаті для гостей — отже, там ніхто не може спати, хай із якими чистими косами. А наша кімната страшенно маленька, і ліжко теж — на трьох місця не стане.

— То я вернуся до стодоли й спатиму там, тільки ви мені ковдру позичте, — смиренно й розважливо мовила Мері. — Учора я примерзла до кісток, але інші ліжка в мене ще й гірші були.

— О, ні, ми цього не дозволимо, — рішуче сказала Уна. — Фейт, я знаю, що робити. Пам’ятаєш маленький тапчан на горищі, зі старим матрацом, що лишився від попереднього пастора? Можна взяти туди простирадла з кімнати для гостей і вкласти Мері. Ти ж не відмовишся поспати на горищі, Мері? Це просто понад нашою кімнатою.

— Мені всяке місце згодиться. Я скільки живу, а не мала доброї постелі. У пані Вайлі я на соломі спала, у комірчині над кухнею. Літом дощ на мене падав, а зимою сніг. То мені де спати — байдуже.

Горище в пасторському домі було низьке, видовжене й тінисте; в огородженому його кутку стояв невеличкий тапчан, де зі старих простирадл і ковдри, які Сесілія Мередіт колись любовно вишивала, готуючись переїздити в новий дім, не раз опісля того сяк-так випраних мамулуватими руками тітки Марти, дівчата й облаштували постіль для Мері. Усі побажали одне одному доброї ночі й запала спокійна, погідна тиша. Уна вже засинала, коли це раптом вух її сягнув тривожний звук згори. Дівчинка сіла в ліжку.

— Ти чуєш, Фейт? Мері плаче, — прошепотіла вона, але Фейт міцно спала й не відповіла. Тихенько вислизнувши з ліжка в передпокій, Уна в білій нічній сорочці майнула сходами на горище. Рипучі мостини засвідчили її наближення, отож у кутку, де лежала Мері, її зустріли місячне сяйво, тиша й нерухомий мовчазний горбок посеред тапчана.

— Мері, — прошепотіла Уна, та відповіді не було. Вона підступила ближче до ліжка й потягнула на себе ковдру. — Мері, я знаю, що ти плачеш. Я чула. Тобі самотньо?

Зненацька Мері визирнула з-під ковдри, проте не сказала ні слова.

— Дозволь мені лягти з тобою поряд. Я змерзла, — мовила Уна, здригаючись від поривів холодного нічного вітру, що раз у раз долинав із-над моря й дмухав у розчахнуте вікно.