— Цікаво, чи буде пан Девіс дошкуляти мені, якщо я шпурну каменем в урну з його надгробка? — запитав Джеррі.
— Тобі дошкулятиме пані Девіс — захихотіла Фейт. — У церкві вона дивиться на нас, як кицька на мишей. Минулої неділі я показала язика її небожеві, а він показав мені — ох, бачили б ви її вираз! Мабуть, одразу по виході з церкви вона дала йому потиличник. Я так хотіла їй теж показати язика, та пані Еліот застерегла, щоб я ніколи й нізащо не ображала її.
— Кажуть, Джем Блайт колись показав їй язика й вона відмовилася лікуватися в його батька — навіть тоді, коли помирав її чоловік, — відповів Джеррі. — Цікаво, які вони, ті Блайти?
— З лиця вони мені сподобалися, — мовила Фейт. Пасторські діти опинилися на станції того ж пообіддя, коли юні Блайти приїхали з Ейвонлі. — Особливо Джем.
— У школі кажуть, ніби Волтер — тютя, — озвався Джеррі.
— Я не вірю в це, — заперечила Уна. Волтер здався їй дуже вродливим хлопцем.
— Але він пише вірші. Торік дістав на шкільному конкурсі нагороду за вірш — мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Його мати вважала, що саме Берті мусив перемогти на конкурсі, бо в нього поетичне ім’я. Але Берті сказав, що ім’я — то байдуже, а написати вірш він не зміг би навіть задля порятунку власного життя.
— Мабуть, ми познайомимося з ними, коли вони прийдуть до школи, — замислилася Фейт. — Надіюся, двійнята виявляться непогані. Більшість тутешніх дівчат мені не подобається. Усі такі дурні — навіть ті, що милі й приязні. Але ці нібито з нашого тіста книш — особливо руда. Хоч я думала, двійнята завжди схожі між собою, але вони не схожі нітрохи.
— Мені сподобалася їхня мама, — зітхнула Уна, що заздрила кожній дитині, у якої була мати. Їй лише виповнилося шість років, коли померла її власна мама, та дівчинка ревно берегла в душі свої найдорожчі скарби — ніжні, безцінні спогади про надвечірні обійми й ранкові пустощі, лагідний голос, любовний погляд і наймиліший, найвеселіший сміх.
— Кажуть, вона якась не така, як усі, — мовив Джеррі.
— Пані Еліот заявляє — це тому, що пані Блайт так і не виросла, — мовила Фейт.
— Таж вона вища за саму пані Еліот.
— Це так, але в душі — пані Еліот каже, що в душі пані Блайт досі лишилася дівчинкою.
— Що це пахне? — урвав їхню розмову Карл, нюшачи повітря.
Тепер усі вони відчули запах. Звабливий аромат линув у стиглім вечірнім повітрі з маленької лісистої долини біля підніжжя пагорба, де стояв пасторський дім.
— Я хочу їсти, — мовив Джеррі.
— Сьогодні ми їли на обід лише хліб із мелясою, а на вечерю — холодну «тотожність», — сумовито проказала Уна.
Тітка Марта мала звичку щопонеділка варити величенький шмат баранини й подавати її щодня, холодну й тлусту, аж доки скінчиться. Якось у мить натхнення Фейт охрестила цю страву «тотожністю» й відтоді в пасторськім домі її завжди називали саме так.
— Ходімо, подивимося, звідки лине запах, — запропонував Джеррі.
Отож усі вони звелися на рівні ноги, весело й безтурботно промчали галявиною, мов молоді цуценята, перелізши через паркан, рвонули вниз моховитим схилом туди, звідки вабив їх дедалі сильніший аромат свіжої страви, і через кілька хвилин спинилися, задихані, у священнім закутку Долини Райдуг, де «Джем і компанія» саме намірялися проказувати молитву й частуватися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Діти з Долини Райдуг» автора Люсі-Мод Монтгомері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4 Юні Мередіти“ на сторінці 2. Приємного читання.