Розділ 32 Двоє впертих людей

— Ти колись бачила такі жоржини? — гордо спитала Еллен. — Найкращі з усіх, які росли в нас.

Розмарі не любила жоржин. Наявність їх у саду була поступкою смакові Еллен. Вона звернула увагу на одну з них, червоно-жовту, що пишно неслася над своїми посестрами.

— Оця жоржина, — мовила Розмарі, — достоту як Норман Дуглас. Їх можна назвати близнятами.

Чорноброве лице Еллен спалахнуло рум’янцем. Вона дуже любила цю квітку, проте Розмарі не поділяла її захвату, тож у словах її не знати було компліменту. Утім, Еллен не сміла розсердитися — вона взагалі не сміла сердитися в ту мить. Уперше з вуст Розмарі злетіло Норманове ім’я. Сердешна Еллен розуміла, про що це свідчить.

— Я зустрілася з Норманом у видолинку, — мовила Розмарі, дивлячись просто їй у вічі, — і він розповів, що ви маєте намір побратися… якщо я дозволю.

— Справді? І що ти сказала? — озвалася Еллен якомога невимушеним тоном. Утім, голос її зірвався, вона не витримала сестриного погляду. Еллен поглянула вниз, на лискучу спину Сент-Джорджа, коли це відчула лютий, пекельний страх. От-от Розмарі скаже, що звільнила її від обітниці… а чи ні. Коли так, нещасна Еллен вийде заміж із почуттям нездоланного сорому, а коли ні… ну, то якось вона вже навчилася жити без Нормана Дугласа, але тепер відчувала, що не подужає знову засвоїти давній забутий урок.

— Я сказала, що, про мене, ви вільні женитися, щойно захочете, — відповіла Розмарі.

— Дякую, — мовила Еллен, не відводячи погляду від Сент-Джорджа.

Вираз обличчя Розмарі пом’якшав.

— Надіюся, Еллен, ти будеш дуже щаслива, — лагідно проказала вона.

Старша сестра журливо глянула на неї.

— О, Розмарі… мені так соромно… я не заслуговую… після всього, що наговорила тобі…

— Забудьмо про це, — хапливо й рішучо урвала її Розмарі.

— Але… — наполягала Еллен, — ти й сама тепер вільна… і ще не пізно… Джон Мередіт…

— Еллен! — попри всю свою лагідну чемність, Розмарі вміла гніватися, і в цю мить іскра люті сяйнула в синіх її очах. — Чи ти вже геть здуріла? Невже ти думаєш, буцім я подамся до Джона Мередіта й смиренно скажу: «Даруйте, панотче, я передумала й надіюся, що ви не змінили свого наміру щодо мене»? Так?

— Ні… ні, але… маленьке заохочення… і він повернеться…

— Ніколи. Він зневажає мене… і то цілком справедливо. Не говорімо більше про це, Еллен. Я не серджуся на тебе — віддавайся за кого хочеш. Але не пхай носа в моє життя.

— Тоді ти переїдеш до мене, — мовила Еллен. — Я не покину тебе тут самої.

— Ти справді вважаєш, що я оселюся в домі Нормана Дугласа?

— Чому ні? — сердито вигукнула Еллен, попри своє приниження.