Розділ 26 Панна Корнелія змінює думку

— Якось він уже був покинув її — проте, здається, пані Блайт дорогенька, дехто на це не зважає, — ядуче озвалася Сьюзен.

— Він покинув її розгніваний і гірко картався аж дотепер, — заперечила панна Корнелія. — Це зовсім не те, що покинути холоднокровно й байдуже. Про мене, то Норман завжди мені подобався. Я не відчувала до нього огиди, як інші. Він-бо ніколи не міг здолати мене в суперечці. Дивно, що він повернувся до церкви. Не можу повірити в ті байки пані Вілсон, буцім Фейт Мередіт прийшла й змусила його погрозами. Я хочу розпитати саму Фейт, але чомусь забуваю щоразу, коли стрічаю її. Який вплив може мати вона на такого як Норман Дуглас? Він саме був у крамниці, коли я рушала сюди, реготав на все горло з того її жахливого листа. Певно, його було чути аж на маяку. «Незрівнянне дівчисько! — горлав він. — Де ви ще бачили таку спритну? А всі ті кляті бабери хочуть її укоськати — зась! Не подужають вони, ніколи! То все одно, що топити рибу! Гляди мені, Бойде, наступного року підживлюй картоплю! Ге-ге-ге!» І тут уже так зареготав, аж стіни трусилися.

— Принаймні він жертвує на платню панотцеві, — мовила Сьюзен.

— О, Норман геть не скупий. Сам-то він може викласти тисячу доларів, не повівши й бровою, але заревти, немов бугай, коли його змусять переплатити п’ять центів. І йому подобаються казання пана Мередіта, а Норман охоче трусне гаманцем, діставши поживу для розуму. Істинної віри в нім не більше, аніж у голім африканськім поганині, та й лишиться він безбожником до самої смерті. Але він розумний, освічений, і проповідь слухає так, як прослухав би лекцію. Ну, хай там як, а добре, що він підтримує пана Мередіта й дітлахів, бо не дадуть вони ради без друзів після такого листа. Я втомилася шукати виправдання для них, повірте мені!

— А знаєте, мила панно Корнеліє, — замислилася Енн, — мені здається, що ми надто вже захопилися пошуком виправдань. Це нерозумно з нашого боку, тож мусимо вчинити інакше. Я скажу, що я зробила би. Ні, я не зроблю цього, звісно, — хапливо докинула Енн, завваживши тривожний зблиск в очах Сьюзен, — бо то було б невідповідно нашому вікові, а ми повинні шанувати приписи гідності, а чи померти. Але я хотіла б зробити це. Я скликала би збори Спільноти милосердя, швацького клубу й Товариства підтримки місіонерських служінь, за присутності всіх методистів, які осуджують пана Мередіта… хоча я певна, що якби пресвітеріани не перепрошували повсякчас за кожне його дивацтво, то й осуд би вщух… і сказала б: «Дорогі друзі-християни, — з наголосом на слові «християни», — я хочу сказати вам дещо… сказати чітко, щоб ви, повернувшись додому, повторили мої слова своїм сім’ям. Вам, методистам, немає потреби жаліти нас, а нам, пресвітеріанам — жаліти себе. Більше ми не будемо виправдовуватися. Ми хочемо сказати вам, просто й відверто: ми пишаємося нашим пастором та його дітьми. Пан Мередіт — найкращий проповідник, що тільки служив у Глені Святої Марії. Він щирий, сумлінний душпастир, відданий друг, справедливий навчитель християнського милосердя й розумний, освічений, витончений чоловік. І діти гідні свого батька. Джеральд Мередіт — найздібніший учень гленської школи. Пан Гезерд каже, що на нього чекає блискуча кар’єра. Він мужній, чесний, шляхетний хлопчина. Фейт Мередіт — красуня, так само натхненна й незалежна, як і вродлива. У ній немає нічого буденного. Решта гленських дівчат і вкупі не мають такої жвавості, завзяття, кмітливості й відваги, як вона. У неї повно друзів. Кожен, хто знайомий із нею, не може не полюбити її. Про кого ще з односельців, дітей чи дорослих, можна сказати таке? Уна Мередіт — жіночна, мила душенька. З неї виросте чудова мати й дружина. Карл Мередіт, котрий так любить жаб, мурах і павуків, колись іще буде натуралістом, знаним на всю Канаду… ба більше, на цілий світ! Ви знаєте бодай одну сім’ю, у Глені чи поза ним, про яку можна сказати те саме, що було сказано тут? Тож годі з нас присоромлених виправдань — ми пишаємося нашим пастором і його славними синами й доньками!»

Енн умовкла, задихана, бо ж мусила перепочити після своєї палкої промови, та ще й боялася, що напад підступного сміху зрадить її панні Корнелії. Ця шановна добродійка дивилася на Енн, мов борсаючись у хвилі досі незнаних суджень. Аж раптом, охнувши, вона виринула й узяла впевнений курс до берега.

— Енн Блайт, як я хотіла би, щоб ви скликали такі збори й сказали достоту те саме! По правді кажучи, мене ви присоромили. Авжеж, саме так нам і слід казати — надто методистам. І все це правда — усе до останнього слова. Ми не зважаємо на головне, а витріщаємося на дрібниці, що й дурного шеляга не варті. Енн, рибонько, я можу збагнути все, що добре мені розтлумачать. Жодного вибачливого слова ви не почуєте більше від Корнелії Еліот! Я нестимуся гордо, повірте мені — хоч деколи й приходитиму до вас на звичну балачку, якщо Мередіти знову втнуть якийсь вибрик. Навіть цей лист, яким я так переймалася — бігме, це ж лише кумедний жарт, як слушно завважив Норман. Хто ще з дівчат подужав би написати його, ще й без жодної помилки, і коми поставити всюди, як слід? Хай-но якийсь методист бодай слово зронить… хоча Джо Вікерсу я так чи так цього не подарую, повірте мені! А де нині решта ваших дітлахів?

— Волтер і двійнята в Долині Райдуг. Джем учить уроки на горищі.

— Неначе подуріли через ту Долину Райдуг! Мері вважає, що це найкраще місце на світі. Вешталася б там щодня, якби я дозволяла. Але я не люблю, коли вона тиняється без діла… і, бачте, Енн, рибонько, мені її бракує. Аби я знала, що так прив’яжуся до неї. Звісно, є в неї вади, і я намагаюся викорінити їх. Та за весь час, що Мері живе в моїм домі, я не чула від неї грубощів… і вона дуже мені помагає, бо я, Енн, рибонько, вже не така й молода, і марно заперечувати це. Мені п’ятдесят дев’ять років і я, хоч не відчуваю ще тягаря своїх літ, корюся істині, записаній у родинній Біблії.