Розділ 22 Сент-Джордж усе знає

Розмарі пішла мовчки, бліда й пригнічена. Еллен зо кілька хвилин рвучко ходила кімнатою, а потім спинилася біля крісла, у якому Сент-Джордж спокійно проспав увесь вечір. Мимоволі похмуре лице її осяяла усмішка. Один лише раз у своєму житті — коли померла мати — Еллен не могла здолати трагедію комедією. Навіть тими давніми гіркими днями, коли Норман Дуглас покинув її, вона сміялася із себе так само часто, як плакала.

— Хтось, мабуть, завтра надметься, Сент-Джордже. Так, Сенте, на нас чекають кілька похмурих днів. Та ми переживемо їх, Джордже. Ми завжди вміли дати раду з дурними дітиськами, Сенте. Розмарі ображатиметься, а тоді їй попустить і все буде, як раніше, Сент-Джордже. Вона обіцяла й мусить дотримати слова. Більше я не маю чого сказати ні їй, ні тобі, ані будь-кому іншому, Джордже.

Але тієї ночі Еллен лежала в ліжку розгнівана й не склепила повік до світанку.

Утім, Розмарі не ображалася. Наступного дня вона була мовчазна й мертвотно-бліда, та в поведінці її не знати було жодних змін. Певне, вона не тримала зла на Еллен. Знялася страшенна буря, тож ніхто не міг дістатися до церкви. По обіді Розмарі замкнулася у своїй кімнаті й написала лист Джонові Мередіту. Вона не могла зважитися на те, щоб відмовити особисто. Вочевидь, він запідозрив би, що вона робить це неохоче, і почав би домагатися свого, а Розмарі відчувала, що не здужає встояти. Він мусить знати, що вона зовсім не любить його, а це вдавалося висловити тільки листом. Отож вона дібрала найхолодніших, щонайманірніших слів і склала коротесеньку, ледь чемну записку, яка не лишала жодних надій найсміливішому із закоханих — а Джона Мередіта нітрохи не випадало назвати сміливим. Наступного дня, прочитавши лист Розмарі в неприбраній бібліотеці, він знову замкнувся в собі, скривджений та принижений. А вслід за кривдою на нього налетіло й страшне прозріння. Він думав, що не кохає Розмарі так сильно, як кохав Сесілію. Тепер, утративши її, пан Мередіт зрозумів, як помилявся. Розмарі була для нього всім… усім! І ось він мусить забути її, не сподіваючись навіть на дружбу. Життя слалося попереду незмінною пусткою. Він мусить існувати далі — у нього є робота, діти — проте, здавалося, хтось видер йому серце із грудей. Пан Мередіт сидів, поклавши голову на руки, сам у холодній, незатишній бібліотеці до пізньої ночі. А в домі на пагорбі Розмарі боліла голова, і вона рано вляглася спати, опісля чого Еллен глузливо сказала, звертаючись до Сент-Джорджа, який голосним вуркотінням висловлював зневагу до людей, неспроможних збагнути, що найважливіше в житті — це м’яка подушка.

— Що робили б жінки, Сент-Джордже, якби не могли вигадати собі головний біль? Але не зважаймо, Сенте. Заплющмо на це очі. Мине кілька тижнів, і все буде добре. Мушу визнати, Джордже, мені теж гризько — так, неначе я втопила кошеня. Але вона обіцяла, Сенте… і, бачить Господь — сама запропонувала дати обітницю.