Розділ 17 Подвійна звитяга

— І я натовчу твою пещену мармизу, — пообіцяв Ден.

Волтер здригнувся — не від страху перед погрозою, але від огиди. Це прозвучало так бридко й вульгарно. Проте до класу він увійшов із гордо піднятою головою. За ним дріботіла спантеличена Фейт. Їй було неприємно, що Волтер битиметься з тим малим ужакою, проте… о, він був чудовий! І він битиметься за неї, Фейт Мередіт, і покарає її кривдника! Він неодмінно переможе — такі очі прикликають звитягу!

Утім, до вечора певність Фейт у її заступникові похитнулася. На післяобідніх уроках Волтер сидів принишклий і смутний.

— Якби ж то був Джем, — зітхнула Фейт, сидячи з Уною на могильній плиті Єзекії Поллока. — Він справжній боєць і вмить переміг би Дена. А Волтер зовсім не вміє битися.

— Я так боюся, що він постраждає, — зітхнула й Уна, котра не любила бійок і не могла збагнути затаєного тріумфу, що вчувався їй у поведінці Фейт.

— Не постраждає, — знітилася Фейт. — На зріст він так само високий, як Ден.

— Але Ден старший, — відказала Уна. — Майже на цілий рік.

— Коли на те, Ден рідко б’ється з іншими хлопцями, — заперечила Фейт. — Я думаю, він і сам боягуз. Він не чекав, що Волтер погодиться битися — інакше не обзивався б у його присутності. Ох, Уно, якби ти бачила, як Волтер дивився на нього! Я вся затремтіла — але то був приємний трепет. Він був схожий на Галаада з тієї поеми, що тато читав нам у суботу[25].

— Я не хочу, щоб вони билися. Треба завадити цьому, — сказала Уна.

— Ні, тепер вони вже мусять! — вигукнула Фейт. — Це справа честі. Уно, не смій нікому розповідати, бо я більше нічого тобі не звірю.

— Не розповім, — погодилася Уна. — Але дивитися бійку не буду — одразу піду додому.

— Як собі хочеш. Я муситиму лишитися. Інакше то буде підло — адже Волтер битиметься за мене. Я пов’яжу йому на рукав свою стрічку — так слід ушанувати свого лицаря. Добре, що пані Блайт подарувала мені на день народження блакитну стрічку для кіс. Я носила її тільки двічі, тож вона майже нова. Але… ох, як би мені хотілося, щоб Волтер справді переміг. Якщо Ден відлупцює його, це буде так… так принизливо.

Сумніви Фейт значно посилилися б, якби вона бачила свого захисника в цю мить. Коли Волтер прийшов додому зі школи, праведний гнів у його душі майже цілком заступило нове гризьке відчуття. Завтра він мусить побитися з Деном Різом… але він не хоче… йому неприємно й думати про таке. І все ж він невідступно міркував про бійку. Хлопець ані на мить не міг відігнати тривожних думок. Чи буде йому боляче? Він страшенно боявся болю. Невже йому судилося зазнати поразки й ганьби?

За вечірнім столом Волтер геть не міг їсти. Сьюзен напекла цілий таріль його улюбленого печива у формі мавп, та він ледь подужав проковтнути одне. Джем з’їв чотири. Волтер не розумів, як він може їсти. Як узагалі хтось може їсти? Як можуть його рідні весело розмовляти, мовби нічого й не сталося? Мама сиділа на чолі стола, зарум’яніла й усміхнена. Вона не знала, що наступного дня її син мусить битися. «Чи була б вона така весела, якби знала?» — тоскно міркував Волтер. Джем «клацнув» Сьюзен своїм новим фотоапаратом; знімок обійшов увесь стіл, і Сьюзен страшенно обурилася.

— Я не красуня, пані Блайт, дорогенька, і знаю це, та й завжди знала, — журливо сказала вона, — але в те, що я така страхолюдина, як на цій фотографії, я не повірю ніколи… ніколи!

Джем та Енн засміялися. Волтер не міг цього чути. Він підхопився з-за столу й кинувся до своєї кімнати.

— Щось на умі в цього хлопця, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен. — Він геть нічого не їв. Може, знову складає вірш?

Проте горопашний Волтер був дуже далекий від зоряних сфер поезії. Він сів, зіперши лікті на підвіконня при відчиненім вікні, і втомлено поклав голову на руки.

— Волтере, ходімо до гавані! — закричав Джем, вдираючись у кімнату. — Хлопці нині палитимуть сухотрав’я на дюнах. Тато дозволяє нам піти. Ходімо!

Іншим разом Волтер був би щасливий. Він обожнював дивитися, як горить сухотрав’я на дюнах — та нині категорично відмовився йти, і марні були всі заохочення й умовляння. Розчарований Джем, що не хотів самотою долати неблизький вечірній шлях до гавані, подався до свого музею на горищі й утупився в книжку. Невдовзі розчарування його минуло, а він поринув у захопливі пригоди героїв старого роману, уявляючи себе славетним генералом, який на полі великого бою веде своє військо до перемоги.