Розділ 16 Зуб за зуб

Здавалося, що вони таки домовилися. Не встигнувши отямитися, Фейт виявила, що сидить за одним столом з людожером і тисне йому руку. Гнів її вщух, бо ж Фейт не вміла сердитися довго, проте хвилювання ще мерехтіло вогнем у її очах і паленіло на виду рум’янцем. Норман Дуглас дивився на неї зі щирим захватом.

— Гей, Вілсон, видобувайте найкраще варення, — звелів він, — і не дміться, жінко, не дміться. Хай ми посварилися — що з того? Гроза очищує повітря, і все після неї оживає. Але ніякої вам ні мрячки, ні мжички, жінко! Цього я не зношу. Гнівайтеся, та не смійте рюмсати. Ось тобі, мала — тут бараболя з м’ясом. Поїж-но спершу це. Вілсон його чудернацько називає, але для мене це натоптиво. Усяке химерне їдло я називаю «натоптивом». А гидке пійло — «хлюпавкою». Чай Вілсон — то справжня хлюпавка. Мабуть, вона заварює його із лопухів! Не пий тих чорних помиїв; ось тобі молоко. Повтори-но, як тебе звуть?

— Фейт.

— Тільки не Фейт! Тільки не Фейт! Паскудне ім’я. А іншого немає?

— Ні, пане Дуглас.

— Ох, не люблю я цього імені — геть нудне. А мені ще й нагадує про мою тітку Джинні. Вона назвала трьох своїх дочок Фейт, Хоуп і Черіті[24]. Фейт ні в що не вірила, Хоуп нічого не сподівалася… все їй було не те. А Черіті — ох, і зажерлива виросла. Тебе треба кликати Червоною Трояндою — ти схожа на неї, коли розлютишся. Я називатиму тебе Червоною Трояндою. То що, підманула ти мене, мала… змусила вернутися до церкви. Я вернуся — але раз на місяць, мала… пам’ятай — раз на місяць. А може, ну його, мала? Колись я жертвував пастору сотню на рік. Якщо пообіцяю дві — ти дозволиш мені не ходити до церкви, га?

— Ні, пане Дуглас, — лукаво всміхнулася Фейт. — Я хочу, щоб ви й до церкви ходили.

— Ну, угода є угода. Дванадцять разів на рік, може, і витримаю. Ох, і галасу буде в церкві, коли я знову туди прийду! То стара Сьюзен Бейкер каже, що я потраплю до пекла? А ти як гадаєш, мала — так воно буде чи ні?

— Надіюся, що ні, пане Дуглас, — промимрила спантеличена Фейт.

— Чому надієшся, га? Скажи, чому ти надієшся? Поясни-но мені, мала, поясни.

— Бо… це, мабуть, дуже неприємне місце, пане Дуглас.

— Неприємне? То ще який у кого смак. Янголи набридли б мені швидше. Уяви-но стару Сьюзен із німбом, га?

Фейт уявила — і раптом щиро й весело засміялася. Норман схвально дивився на неї.

— Кумедно, га? Ох, як ти мені подобаєшся! А щодо церкви… скажи-но мені: твій татусь уміє проповідувати?

— Він чудовий проповідник, — мовила вірна Фейт.

— Невже? Але я перевірю… я пошукаю в нього вад! Хай добирає слів у моїй присутності! Я впіймаю його… зажену його в пастку… я знайду вади в його промові. Коли вже я ходитиму до церкви, то розважатимуся добряче. А він читає казання про пекло?

— Ні-і-і… Мабуть, ні.

— Шкода. Я люблю такі проповіді. Скажи йому: як хоче, щоб я не нудився, раз на півроку нехай читає казання про пекло, і що гучніше там шкварчатиме сірка, то краще. Я люблю, коли в церкві пашить. А яка втіха буде старим дівулям! Вони глядітимуть на безбожного Нормана Дугласа й сичатимуть подумки: «Ось тобі, гріховоднику! Ось, що на тебе чекає!». Я доплачуватиму по десять доларів за кожну таку проповідь — знай собі, умовляй татуся! А от і Вілсон варення несе. Подобається, га? Це тобі не натоптиво. Скуштуй!

Фейт чемно проковтнула велику ложку варення, що тицьнув їй Норман. На щастя, воно виявилося смачне.

— Найкраще сливове варення у світі, — проголосив Норман, із грюкотом ставлячи перед нею велику розетку. — Я радий, що тобі смакує; візьмеш собі два слоїчки. Бач, мала, я не жаднюга, та й не був ним ніколи. Тут мене диявол не зажене в глухий кут. А що Естер не мала собі нових капелюхів, то я в тім не винен. Сама на них ощадила, а гроші віддавала на тих жовтопиких китайців. Я в житті не дав ані цента на місії — і не дам. Гляди, не знаджуй мене цим, мала! Пастору сотню на рік і щомісяця раз до церкви; та я не псуватиму добрих поган, щоб із них постали кепські християни! Бач, мала, вони вже не згодяться ні до раю, ні до пекла — нікудишні стануть… геть зіпсовані. Вілсон, та всміхніться ж ви, га? Лихий його зна, як то ви, жінки, умієте сердитися. Я ні разу в житті так не киснув. Зі мною хіба — стук, грюк, а тоді — пф-ф-ф… гроза минула, і знову сонце, і я погідний, хоч до рани прикладай.