Розділ 12 Пояснення й нова сенсація

— Пані Крофорд завжди плаче в церкві, — зневажливо пирхнула Сьюзен. — Рюмсає з будь-яких проникливих слів панотця. Та гроші йому на платню вона зрідка жертвує, пані Блайт, дорогенька. Сльози її дешеві. Якось вона намагалася поговорити зі мною про те, яка страшна нехлюйниця тітка Марта. О, як я хотіла сказати їй: «Пані Крофорд, усе село знає, що ви вчиняєте тісто в мийниці для посуду»! Та я змовчала, пані Блайт, дорогенька, бо не вважаю гідним своєї особи сперечатися з такими, як вона. Але про неї я ще й гірше могла б розповісти, якби мала звичку пліткувати. А щодо пані Девіс — знаєте, пані Блайт, дорогенька, що я сказала б їй? Я сказала б: «Авжеж, пані Девіс, я знаю, що вам кортить відшмагати Фейт, проте, на щастя, ви не здіймете руки на доньку пастора ні в цьому світі, ані в прийдешньому».

— Якби сердешна Фейт була хоч пристойно вбрана, — скрушно озвалася панна Корнелія, — то вже було б ліпше. Але вона стояла на помості в тій страхітливій сукні…

— Зате сукня була чисто випрана, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен. — Вони охайні діти. Неуважні й розбишакуваті, пані Блайт, дорогенька, — це так… але завжди ретельно миють вуха.

— І як то тільки Фейт сприйняла неділю за понеділок? — укотре забідкалася панна Корнелія. — Вона виросте недбалою й непрактичною, геть як батько, повірте мені. Я так собі думаю, Карл утямив би, що до чого, якби не захворів. Не знаю, що з ним сталося, та, мабуть, він наївся чорниць із методистського цвинтаря. Не дивно, що йому так вадило потому. Якби я була методисткою — принаймні намагалась би підтримувати на тім цвинтарі лад.

— Надіюся, Карл їв хіба ягоди із цвинтарної огорожі, — відповіла Сьюзен. — Я певна, жоден пасторський син не їстиме чорниць із могил. Бачте, пані Блайт, дорогенька, їсти те, що росте з огорожі — то не такий великий гріх.

— Найгірше — те, що вчора, перш ніж виступити із промовою, Фейт скорчила комусь гримасу, і староста Клоу певен, що, звісно, йому, — вела далі панна Корнелія. — А чи знаєте ви, що сьогодні всі бачили, як вона їздила на свині?

— Я сама бачила, як то було. З нею був Волтер, і я трохи — зовсім трошечки — висварила його за це. Він пояснив небагато, але я зрозуміла, що то, вочевидь, була його ідея.

— Е, ні, — заперечила Сьюзен. — Волтер любить узяти на себе чужу провину. Та ви незгірше за мене знаєте, пані Блайт, дорогенька, що цьому благословенному хлопчикові ніколи й на думку не спало б їздити на свинях по селі, хай навіть він пише вірші.

— Певно, таке глупство могло зродитися лише в умі Фейт Мередіт, — підхопила панна Корнелія. — Не можу ствердити, буцім шкодую, що свині Еймоса Дрю дістали собі по заслузі… але ж донька пастора!

— І син лікаря! — мовила Енн, пародіюючи тон панни Корнелії, і засміялася. — Мила панно Корнеліє, вони лише діти. І ви добре знаєте, що вони ще ніколи не втнули нічого лихого. Вони поспішні й нестримні — такі, якою я сама була колись — але виростуть мудрі й розважливі, як це відбулося зі мною.

Панна Корнелія й собі засміялася.

— Часом у ваших очах я бачу, Енн, рибонько, що ваша розважливість просто вбрана на вас, ніби плаття, а насправді ви дуже хочете знову віддатися молодечим безумствам. Що ж, ви мене підбадьорили. Чомусь так завжди стається, коли ми з вами поговоримо хвильку. І геть навпаки, варто мені зайти до Барбари Семсон. Після розмови з нею мені здається, що все погано й так буде завжди. Та, певна річ, мало доброго в тім, щоб усе життя жити з таким чоловіком як Джо Семсон.

— Дивно, що Барбара віддалася за нього, коли так женихами перебирала, — озвалася Сьюзен. — За нею впадало багато хлопців — вона похвалялася, що мала двадцять одного кавалера, ще й пана Петіка на додачу.

— А хто такий пан Петік?

— Ніби як друг її, пані Блайт, дорогенька, але не жених. Серйозних намірів у нього не було. Двадцять один кавалер, а в мене жоднісінького за все життя! Та он як у них вийшло, що солом’яний парубок золоту дівку взяв. А ще подейкують, буцім її чоловік пече смачніші пироги, аніж вона — то Барбара його й змушує, коли гості приходять.

— Ви нагадали, що в мене самої завтра гості — тож мушу піти додому, вчинити тісто на хліб, — мовила панна Корнелія. — Мері сказала, що зробить це залюбки, і я певна, що зробить… та свій власний хліб я пектиму сама, доки топтатиму ряст, повірте мені.

— Як поживає Мері? — запитала Енн.

— Нарікань я не маю, — доволі похмуро буркнула панна Корнелія. — Вона посправнішала, дівчина з неї охайна й чемна… та не виходить у мене збагнути її — така вже проноза. Тисячу літ ходіть околяса — і не дізнаєтеся, що в неї на думці, повірте мені! А щодо праці — я ще такого не бачила. Вона просто кидається на всяку роботу. Нехай та пані Вайлі жорстоко до неї ставилася, але дарма люди кажуть, наче вона змушувала її працювати. Мері — природжена трудівниця. Іноді я міркую, що витреться перше — руки її чи язик? Я сама більше не маю, за що взятися — то вже замалим не дурію. Хай би нарешті закінчувалися канікули: я хоч до справи візьмуся. Мері сказала, що не буде вчитися, та я відповіла, що й чути про це не бажаю — бо ще методисти патякатимуть, буцім дитина не ходить до школи, щоб я могла байдикувати.