Розділ без назви (3)

— Так, — зітхає Док. — Це тут. Чорний Дім.

Мишеня не зважає, його затуманений погляд зосереджений виключно на Джеку.

— Слухай мене, копе. Ти слухаєш?

— Так.

— Господи, ти краще послухай, — каже йому Мишеня.

Як завжди, робота захоплює Генрі, поглинає і полонить його. Нудьга і смуток ніколи не були в змозі протистояти його давній пристрасті до звуків зі світу зрячих. Мабуть, і страх не може завадити цьому. Найважчим для нього залишається зібратися з мужністю і встромити котрийсь із записів в касетну деку ТЕАС, а не власне послухати їх. У ці миті вагань він упевнений, що відчуває запах парфумів дружини навіть у звуконепроникній та добре провітреній студії. В ці миті вагань він переконаний, що не сам, що хтось (або щось) стоїть просто за дверима студії, дивлячись на нього крізь скло у горішній частині дверей. Так, саме так і є. Будучи зрячими, ми можемо спостерігати те, чого не може побачити Генрі. Ми хочемо сказати йому, що там, ззовні, хтось є, порадити йому, щоб замкнув двері студії. Заради Бога, замкни їх негайно, але ми маємо право тільки спостерігати.

Генрі простягає руку до кнопки на програвачі. Але його палець різко змінює напрямок і натискає перемикач на апараті внутрішнього зв’язку.

— Агов? Там є хтось?

Той, хто стоїть у вітальні Генрі, дивлячись на нього, як на екзотичну рибку в акваріумі, не відповідає. Сонце перейшло на інший бік будинку, і у вітальні зараз зовсім темно. Зрозуміло, що Генрі забудькуватий, коли йдеться про вмикання світла. Чудернацькі капці Елмера Джесперсона (не те щоб вони надто розважали нас за даних обставин) — найяскравіше, що там знаходиться.

— Агов? Є хто?

Особа, що дивиться крізь скло дверей студії, з оскалом посміхається. В руці вона тримає ножиці для живоплоту з гаража Генрі.

— Останній шанс, — каже Генрі і, коли не чує відповіді, перевтілюється в образ Вісконсинського Щура, верещить у телефон, намагаючись налякати того, хто б там не стояв, щоб він виявив себе:

— Давай, дорогенький, давай, трясця твоїй матері, поговори зі Щуром!

Постать, що споглядає за Генрі, відсахується, як змія, коли здобич імітує відволікаючий маневр, але не промовляє ні звуку. З-за вишкірених зубів з’являється шорсткий старий язик. Істота напахкалася парфумами, які місіс Мортон забракло сміливості прибрати з туалетного столика в дамській кімнаті, що поруч зі спальнею господаря, і тепер від гостя віє цим запахом.

Генрі вирішує, що це все лише плід його уяви — якби тут був Морісс Роузен, то він би сказав: «Це помилка, йоу», — і натискає кнопку «ГРАТИ» кінчиком пальця.

Він чує, як Арнольд Грабовський прокашлюється, а тоді представляється, Рибак перебиває його, навіть не давши закінчити: «Привіт підтирайло».

Генрі перемотує, слухає знову: «Привіт підтирайло». Перемотує і слухає ще раз: «Привіт підтирайло». Так, він чув цей голос раніше. Він впевнений у цьому. Але де? Відповіді на такі питання завжди з’являються — рано чи пізно — і дізнаватись їх не так вже й важко. Генрі зосереджено слухає, його пальці танцюють туди-сюди на кнопках деки, як пальці піаніста клавішами «Стейнвея». Відчуття, що за ним спостерігають, зникає, хоча фігура за дверима студії, взута в капці з бджолиними смужками та з ножицями для живоплоту в руках — стоїть непорушно. Посмішка старого монстра поволі зникає. Немолоде обличчя хмурішає. В його погляді з’являється збентеження і, можливо, навіть перші ознаки страху. Йому не подобається, що сліпа риба в акваріумі може розпізнати його голос. Звичайно, це не має значення, можливо, це навіть дає втіху, але якщо й так, то це задоволення містера Маншана, а не його. Але задоволення їм мають приносити одні й ті самі речі… хіба ні?

«Це в тебе сталося. Не в мене. В тебе».

— Не в мене, в тебе, — каже Генрі. Імітуючи почутий голос, і в нього чудово виходить. — Замало квашеної капусти в салаті, mein[8] друже, ja[9]?

«Твій найгірший кошмар… найгірший кошмар».