Розділ без назви (3)

Хто була ця жінка? Якби він міг пригадати її ім’я, він міг би подзвонити Джеку, або Дейлу, якщо Джек не буде відповідати на телефон…і покласти край поганому сну Френч Лендінґа.

«Кошмар леді Маґовен». Добре.

— Кошмар, — Генрі каже, а тоді регулює голос і повторює, — Кожж-мар. — Він знову добре імітує.

Старий дивак, котрий стоїть за дверима студії, вважає, що навіть занадто добре. Він злісно супиться і клацає садовими ножицями. Як може цей сліпий говорити так схоже на нього? Це неправильно, це абсолютна помилка. Старий монстр палко жадає вирізати голосові зв’язки з горла Генрі Лайдена. Скоро, обіцяє собі, він зробить це.

І з’їсть їх.

Сидячи в офісному кріслі, нервово вистукуючи пальцями по блискучій дубовій поверхні, Генрі згадує коротку зустріч на сцені. Це було не так давно, на танцях на Святі полуниці.

«Скажіть мені своє ім’я і назву пісні, яку б ви хотіли почути.

Я Еліс Везер, і… “Місячне сяйво” Бенні Ґудмана».

— Еліс Везер, — каже Генрі. — Ось як її звали, і якщо вона не знає твого імені, мій смертоносний друже, то я мавпа на жезлі.

Коли він починає підводитись, хтось — щось — починає стукати по шибці зверху дверей.

Ведмедиця підходить ближче, фактично змушує себе зробити це, і тепер вона, Джек, Док і Шнобель зібралися навколо дивана, куди наполовину занурився Мишеня. Він схожий на людину, яку затягує сипучий пісок.

«Ну, — думає Джек, — тут немає сипучих пісків, але він важко вмирає. У цьому немає жодних сумнівів».

— Слухай сюди, — каже Мишеня.

У куточках очей знову з’являється чорний слиз. Гірше, він сочиться з куточків рота. Сморід гниття стає сильнішим, ніж будь-коли, оскільки внутрішні органи почади здаватися в цій боротьбі. Джек дивується, що вони протримались так довго.

— Говори, — каже Шнобель. — Ми слухаємо.

Мишеня дивиться на Дока.

— Коли я закінчу, зробиш мені феєрверк. Дозу «кадиллаку». Зрозумів?

— Ти хочеш випередити те, що хоче тебе знищити?

Мишеня киває.

— Я згоден, — погоджується Док. — Ти підеш з усмішкою на обличчі.