Розділ без назви (3)

— Бачиш? — запитує Док, і його голос неначе надходить десь здалеку. — Це не вітряна віспа, мій друже, хоча спочатку було дуже схоже. Спершу в нього почали з’являтися червоні плями на лівій нозі… животі… яйцях. Коли ми тільки привезли його сюди, то навколо укусу був лише набряк і почервоніла шкіра. Я подумав: «Чорт, нічого страшного, в мене досить “Зітромаксу”, щоб упоратися ще до заходу сонця». Ну, ти бачиш, як упорався «Зітро». Ти бачиш, що тут узагалі нічого не впоралося б. Воно пожирає диван і, я думаю, що після дивана воно візьметься за підлогу. Це лайно голодне. Тож чи було це варте того, Голлівуде? Припускаю, лише ти і Мишеня знаєте відповідь на це.

— Він досі знає, де дім, — каже Шнобель. — Особисто я уявлення не маю, хоча ми щойно звідти. І ти теж. Чи не так?

Док хитає головою.

— А Мишеня знає.

— Сюзі, люба, — каже Док до Ведмедиці. — Ти можеш принести іншу ковдру? Ця вже вщент мокра, чорт забирай.

Ведмедиця йде досить охоче. Джек підводиться на ноги. Ноги ватяні, але досі тримають його.

— Прикрийте його, — каже він Доку. — Я вийду на кухню, бо зараз вмру від спраги.

Джек жадібно п’є воду просто з крана, аж доки в голові стає погано, і він ригає, як коняка. Тоді він стоїть, розглядає двір Шнобеля і Ведмедиці. Майстерно зроблена маленька гойдалка на спустошеному місці заросла бур’янами. Джеку боляче на неї дивитися, але він все одно дивиться. Побачивши увесь жах, що стався з ногою Мишеняти, він змушений нагадати собі, що він тут не просто так. Чим болючішим буде це нагадування, тим краще.

Сонце, набувши золотавого відтінку, опускається до Міссісіпі і засліплює йому очі. Час, здається, не стоїть на місці. Принаймні за межами цього маленького дому. Таке враження, що за межами будинку під номером 1, що по вулиці Нейлгауз-роу, час навіть пришвидшився. Його не полишає думка, що приходити сюди було такою ж марною справою, як і заїжджати до Генрі; йому не дають спокою здогадки, що містер Маншан і його бос аббала ганяють ним, як завідною іграшкою з ключиком на спині, а самі тим часом роблять свою справу. Він може знайти Чорний Дім по гулу у своїй голові, то якого дідька він не повернеться до пікапа і не зробить це?

Запах парфумів, який він відчуває, надходить не від його мертвої дружини. Що це означає? Чому думка, що хтось відчуває запах парфумів, так його бентежить і лякає?

Він підстрибує від переляку, коли Шнобель стукає у двері кухні. Джек зосереджує свій погляд на картинці, яка висить над кухонним столом. Замість напису «ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ДІМ» там напис: «ГРОЗА ХЕВІ МЕТАЛ», а нижче старанно додано: «ХАРЛІ ДЕВІДСОН».

— Повертайся, — каже Шнобель, — він знову прокинувся.

Генрі йде стежиною серед лісу — чи то дорогою, — і позаду нього щось є. Щоразу, як він озирається, — у цьому сні він бачить, проте побачене не приносить радості, — то виявляє нові деталі. Йому здається, це щось схоже на чоловіка у вечірньому костюмі, але страшенно видовженого з гострими зубами, що стирчать над розтягненою в посмішці червоною нижньою губою. Генрі також бачить — але хіба таке можливо? — що в цього чоловіка лише одне око.

Коли він озирався вперше, була лише біла пляма на тлі дерев. Наступного разу він уже бачить темний піджак і червону пляму, очевидно, краватку. Попереду нього — лігво, смердюча діра, яка лише випадково виглядає, як будинок. З його появою в голові Генрі починає гудіти. Замість запаху соснового лісу, який обступає його з усіх боків, відчувається нудотний аромат парфумів: «Мій гріх».

«Те, що позаду мене, хай би що то було, воно веде мене, веде, як бичка на бійню».

Він замислюється над тим, щоб звернути ліворуч чи праворуч, зникнути в лісі, скориставшись тим дивом, що він може бачити. Але є ще дещо. Темні пливкі фігури, схожі на закопчені шарфи. Він навіть може розгледіти одну з них. Вона схожа на гігантського собаку з виряченими очима і довгим язиком, таким же червоним, як краватка тієї фігури, що наближається до нього.

«Не можна дозволити йому завести мене в дім, — думає він, — я маю вибратись звідси до того, як воно зможе завести мене туди… але як? Як?»

Рішення приходить до нього з вражаючою простотою. Усе, що йому потрібно, це прокинутись. Тому що це сон. Це просто…

— Це сон! — Генрі викрикує і робить різкий ривок уперед, він не йде, бо він сидить, сидить у своєму власному зручному кріслі, і зараз, швидше за все, його штани стануть мокрими, бо він заснув з банкою кінґслендського світлого пива на нозі…

Але нічого не розливається, тому що немає банки з пивом. Він обережно повертається праворуч і намацує її на столі, поруч із книжкою «Відблиски в золотому оці», виданням зі шрифтом для сліпих. Він, очевидно, поклав її туди перед тим, як заснути й потрапити в цей страшний кошмар.