Розділ без назви (3)

— Сотня пляшок пива на стіні… одна пляшка впаде, бути…

— Я маю йти, — каже Джек.

Він чекав скільки міг, переконаний, що Мишеня, хотів йому щось сказати, але більше він чекати не може. Тай Маршалл чекає на нього.

— Стривай, — каже Док.

Він порпається в сумці й витягує шприц. У сутінках він піднімає його й постукує нігтем по скляному корпусі.

— Що це?

Док похмуро посміхається до Джека і Шнобеля.

— «Спід», — каже він і вводить рідину в руку Мишеняти.

Спочатку нічого не відбувається, але щойно Джек розтуляє рот, щоб повторити, що йому потрібно йти, Мишеня різко розплющує очі. Тепер вони червоні — яскраво-кривавого кольору. Коли погляд Мишеняти звертається в бік Джека, він знає, що той бачить його. Можливо, уперше справді бачить, відтоді, відколи тут.

Ведмедиця вилітає з кімнати, повторюючи фразу:

— Не можу більше, не можу більше, не можу більше, не можу більше…

— Чорт, — хриплим голосом каже Мишеня. — Прокляття, мої справи кепські. Так?

Шнобель на мить ніжно торкається голови друга.

— Так, чуваче. Думаю, так. Ти можеш нам допомогти?

— Вкусив мене раз. Лише раз, і тепер… тепер… — Його жахливі червоні очі повертаються до Дока. — Ледь бачу тебе. Кляті дивні очі.

— Чуваче, не буду тобі брехати, — каже Док. — Ти помираєш.

— Ще ні, — каже Мишеня. — Дай щось, щоб написати. Щоб намалювати карту. Швидко. Не знаю, що ти вколов мені, Доку, але та собача штука сильніша. Я недовго буду при пам’яті. Швидше!

Шнобель намацує біля ніжки дивана книжку з м’якою палітуркою. Враховуючи серйозні книжки, які стоять на полицях, ця здається Джеку просто смішною — «Сім звичок ефектних людей». Шнобель відриває палітурку ззаду і дає Мишеняті.

— Олівець, — хрипить Мишеня. — Швидше. Воно все в мені, чуваче. Усе тут… у голові.

Він торкається лоба. Шматок шкіри завбільшки з четвертак залишається на його долоні. Мишеня витирає шкіру об ковдру, неначе козу з носа. З кишені жилета Шнобель витягує невеличкий недогризок олівця. Мишеня бере його і робить жалюгідну спробу всміхнутися. Чорний слиз з куточків очей і далі витікає на щоки, і тепер вони нагадують розмазане зіпсоване желе. Ще більше гною витікає зі шпаринок на лобі, з найдрібніших чорних точок, які нагадують Джеку книжку, написану шрифтом для сліпих, що її він бачив у Генрі. Коли Мишеня кусає нижню губу, щоб зосередитись, ніжна плоть одразу ж тріскає. Кров стікає бородою. Джек припускає, що запах зогнилого м’яса нікуди не зник, Шнобель мав рацію: до нього звикаєш.