Розділ без назви (3)

— Сумніваюся, брате, але я спробую.

Мишеня переводить почервонілі очі на Шнобеля.

— Коли все буде скінчено, загорніть мене в один із нейлонових тентів, що в гаражі, засуньте мене в ванну, я впевнений, що до опівночі ви зможете змити мене в каналізацію… як пивну піну. Я був би обережним на вашому місці. Не… торкайтеся того, що залишиться.

Ведмедиця заливається слізьми.

— Не плач, люба, — каже Мишеня. — Я випереджу його. Док обіцяв. Шнобелю?

— Я тут, друже.

— Зроби мені маленьку послугу. Гаразд? Прочитаєте вірш… Одена… той, що спричиняє мороз у яйцях…

— «Не читайте Біблію за її прозу», — каже Шнобель. Він плаче. — Гаразд, Мишеня.

— Прослухаєте щось із репертуару «Небіжчика»… можливо, «Брижі»… і обов’язково випийте достатньо «Кінґслендського», щоб достойно провести мене в моє наступне життя. Думаю, могили… на яку б ви могли відлити, не буде, але… зробіть усе, що у ваших силах.

Джек не може не засміятись. І тепер настала його черга вловлювати всю силу багряних очей Мишеняти.

— Копе, пообіцяй мені, що ти зачекаєш до завтра, щоб йти туди.

— Мишеня, я не впевнений, що зможу це зробити.

— Ти мусиш. Сьогодні там не буде диявольського собаки… у лісі біля будинку буде щось інше… інші речі. — Він жахливо закочує очі. Чорна гидота, неначе дьоготь, стікає на бороду. Тоді він збирається з силами і веде далі: — Вони просто з’їдять тебе, як цукерку.

— Думаю, у мене немає іншого вибору, — насупившись, каже Джек. — Там є маленький хлопчик, він в…

— Безпеці, — шепоче Мишеня.

Джек здіймає брови. Він не впевнений, що почув Мишеня правильно. І навіть якщо так, чи може він вірити в те, що почув? Мишеня пожирає сильна огидна отрута. Він ще може протистояти їй, говорити всупереч їй, але…

— Ненадовго він у безпеці, — каже Мишеня. — Не від усього… є те, що може дістатись до нього, я припускаю… але на даний час він у безпеці від містера Манчін. Так його звати? Манчін?

— Маншан. Я думаю. Звідки ти знаєш це?

Мишеня надзвичайно моторошно всміхається Джекові. Це усмішка вмираючого віщуна. Він знову торкається лоба, і Джек з жахом зауважує, що його пальці, розплавившись, тануть один за одним та від нігтів чорніють.

— Я все дізнався. Кажу тобі. І послухай: нехай краще хлопчика з’їсть там… там, де він є… якийсь гігантський жук, чи краб, ніж ти маєш померти, рятуючи його. Бо тоді аббала точно заволодіє хлопчиком. Так каже твій… твій друг.