Розділ без назви (3)

Мишеня перевертає обкладинку боком, тоді малює низку швидких закарлючок.

— Дивись, — каже він до Джека. — Це Міссісіпі, так?

— Так, каже Джек.

Коли він нахиляється, то знову починає відчувати запах. Зблизька це навіть не сморід, а запах, що намагається заповзти в глотку. Джек не відхиляється, він знає, яких зусиль це все коштує Мишеняті. Останнє, що він може зробити, — це відіграти свою роль.

— Це центр — «Нельсон», «Лаккі», «Азенкурський Театр», «Пивний бар»… тут Чейз-стрит звертає на Ліол-роуд, Шосе-35… ось «Лібертивіль»… «Спілка Ветеранів»… «Ґольц»… О Господи…

Мишеня починає на дивані битися в конвульсіях. Плями на обличчі і згори тіла починають сочитися. Він скрикує від болю. Його рука впускає олівець і хапається за лице.

Джек чує чіткий голос десь із глибини — лагідний, знайомий голос, який він пам’ятає відтоді, коли був у дорозі багато років тому. Це, мабуть, голос Талісмана. Чи того, що залишилось від нього в його пам’яті й душі.

«Воно не хоче, щоб він говорив. Воно намагається вбити його, перш ніж він зможе сказати. Воно в цій чорній штуці, можливо, воно і є ця чорна штука, тому тобі треба позбутись її…»

Коли робота огидна, інколи деякі речі можна зробити, лише від’єднавши розум, краще керуватись інстинктами. Не задумуючись, Джек простягає руку до чорного слизу, що витікає з очей Мишеняти, і бере його. Слиз тягнеться, як гума, звивається і корчиться в руках, намагається ущипнути чи вкусити. Зрештою з ляскотом відривається. Джек скрикує і кидає цю чорну гидоту на підлогу. Слиз намагається заповзти під диван. Джек дивиться на це зі страшенною огидою, витираючи руки об сорочку. Док ляскає сумкою по одному шматку. Шнобель розчавлює каблуком чобота. Слиз видає пищання.

— Що це, в біса, за лайно? — запитує Док. Його зазвичай хрипкий голос змінюється на фальцет. — Що, чорт забирай…

— Нічого, — каже Джек. — Не зважай. Дивись на нього! Дивись на Мишеня!

Червоний блиск трохи зійшов з очей Мишеняти. На якусь мить його погляд стає нормальним. Звичайно, він бачить їх, здається, біль минув.

— Дякую, — важко дихає він. — Мені хотілося б, щоб ти зовсім його отак забрав, але воно повертається. Будь уважним.

— Я слухаю, — каже Джек.

— Ти кращий, — відповідає Мишеня. — Думаю, ти це знаєш. Ти думаєш, що зможеш знайти місце, навіть якщо ці двоє не можуть, і, можливо, ти зможеш, але, мабуть, ти не знаєш всього, що… о, чорт.

Десь з-під ковдри чується жахливий різкий звук, неначе щось зламалося. Піт стікає обличчям Мишеняти, змішуючись із чорною отрутою, що виходить із пор, борода стає мокрою, брудно-сірою. Він дивиться на Джека, вирячивши очі, які знову забарвлюються червоною пеленою.

— Воно смокче, — задихаючись говорить Мишеня. — Ніколи не думав, що закінчу свої дні таким чином. Дивись, Голлівуде… — Помираючий малює закарлючками невеличкий прямокутник на своїй карті. — Це…

— «Смачно в Еда», де ми знайшли Ірму, — каже Джек. — Я знаю.

— Так, — шепоче Мишеня. — Добре. Тепер дивись… з іншого боку… вулиць Шуберт і Ґейл… і на захід…

Мишеня креслить лінію, яка веде на північ від Шосе-35. Він малює маленькі кружечки з обох боків від неї. Як Джек розуміє, це дерева. А на початку лінії неначе ворота: «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО».