Розділ «Пірати Співучих островів»

— Так, але з дядьком і з тим моряком.

— А ми... з ким пливемо?

— Ми... із студентом.

— Звідки ти знаєш?

— Бо він спить над нами і хропе.

Іво геть розгубився, зиркнув на ногу, що звисала над нами, і, зарепетувавши, скочив.

— Чого нас не розбудили?

— Хіба я знаю? — відповів я спокійно.— Спитай лучче у нього.

— Гей! — крикнув Іво. — Чого ви не розбудили нас?

За мить почувся заспаний голос:

— Одчепись! Не бачиш, що я сплю!

Проте Іво не хотів одчепитися. Схопив студента за плече, почав термосити.

— Куди ми пливемо? Що ви наробили? Вставайте!

Студент сів на койці, довго тер заспані очі, а потім глянув на нас, і на обличчі його появився вираз здивованого барана Ми довго дивились один на одного. Аж ось у нього щось просвітліло, він схопився за голову.

— Проспав! — зіпонув.

І ну перепрошувати нас, особливо мене, бо я ж із Варшави. Уночі, коли він привів нас на судно, змінилася вахта. Ті, що змінювалися, забули сказати про нас, а закоханий студентик, повернувшись удосвіта, заснув як убитий. Ловка історія! Там дядечко рве на собі волосся, тут студентик виправдується, і все марно, бо ми тим часом пливемо в синю далечінь.

— Куди, власне, ми пливемо? — спитав Іво, коли все з’ясувалось, а точніше — затемнилось.

— На острів Лопуд, мій друже, — відповів студент, куйовдячи пальцями кучеряву чуприну.

— Це далеко?

— Ні... Години зо дві при доброму вітрі.