Розділ «Пірати Співучих островів»

Іво, як ви вже знаєте, завжди був дуже спокійний, а саме тоді ще й сонний. Я думав, що в «Йованці» він поспить над горіховим морозивом, а тим часом у нього вступив якийсь новий дух.

— Ти чуєш? — запитав Іво.

На жаль, я нічого не чув. А от Іво чув, бо зненацька кинувся до дверей і висунув голову.

— Співають,— сказав.

Справді, здалеку долинали приглушені голоси і звуки гітари.

— Хай собі співають, — відповів я. — Ми повинні чекати на дядька, бо невідомо, коли він поверне.

Моїми устами промовляв здоровий глузд, але тоді я ще не знав, що Іво — меломан-фанатик.

Лице йому раптом змінилося, очі заблищали, він був уже не сонний, спокійний Іво і не Іво-герой, то був інший Іво — замріяний до нестями. Таким я ще не знав його.

— Ти залишся тут, — сказав він і раптом зник мені з очей.

Я залишився, тільки ненадовго, бо як ум’яв третє тістечко і запив фантастичним бросквиновим соком, мені теж одразу перехотілося спати. І я вийшов на вулицю.

Вулиця була вузенька, старожитня, певна річ, і темна, але в глибині, на великому майдані палало світло. Це саме відти долинав той спів, котрий серед старожитніх мурів лунав як ангельський хор, а може, й лучче. Попрямував я в ту сторону — знайду, подумав, Іва, і ми разом повернемо до «Йованки».

Дійшовши до майдану, я не міг стримати радісного подиву. Мені здалося, що я раптом опинився в чудовому місті часів Ренесансу. Навкруг мене здіймалися прегарні палаци з мармуру та білого каменю, оточені дугами аркад, оздоблені майстерними скульптурами, а над палацами, немов колона — годинникова вежа.

Незабаром уже одинадцята, але яке значення міг тепер мати час, коли я був геть зачарований! Кожен був би зачарований, якби побачив головний майдан Дубровника з його палацами та вежами! Кожен забув би і про дядечка, і про те, що треба чекати на нього у кав’ярні «Йованка».

А коли б до того побачив іще прекрасний храм, а на його мармурових сходах цілу компанію з гітарами! Всі чорні, засмаглі, веселі і молоді, та ще й убрані так барвисто, що аж в очах миготіло. Хлопці в кольорових сорочках, дівчата в яскравих хустках.

Одним словом, фестиваль молоді на мармурових сходах старовинного храму. Молодь, звісно, не була ні старовинна, ні ренесансова, вона була найсучасніша — нестримна, суперспортивна і чудова. І серед тої молоді — мій розкішний Іво!

Хай йому грець, я чув багато хорів, та жоден з них не може рівнятися з цим хором на сходах!

Я був очарований, а їм хоч би що — знай співають наперемінки то сумних пісень, то веселих. І мене то смуток огортав, а то така радість, що аж жижки трусилися пуститися в танець по історичному майдану. Гарні то були пісні.

Найдужче сподобалась мені балада про безталанну дівчину з Герцеговини. Спочатку я мало не розплакався, а далі поринув у задуму.

Потім відкілясь появився молодіжний джазовий оркестр. Грали як чорти, а може, й краще. А всі танцювали, мов навіжені. Можна сказати, фестиваль сучасного танцю. Хлопці з дівчатами, дівчата з хлопцями, а хто не мав пари, той вигинався під музику сам, наче в нього вселилися злі духи.

І в мене вселився якийсь дух, отож і я утнув сам із собою твіста. Слово честі, ноги самі просилися в танець, і мені здавалося, що я танцюю, як молодий бог.