Розділ «Пірати Співучих островів»

— Авжеж,— відповів дядечко.— На захід од Корчули, найбільш висунутий у море острів поблизу Дубровника. Чудово! Я планував поплисти і на Ластове.

Я певен, що коли б Стано Палада запропонував Галапагоські острови, дядечко згодився б, і оком не моргнувши. Такий уже він є, що кожному хоче неба прихилити.

— Ластове! — захлинувся старий моряк.— На Ядрані немає кращого острова. Там тихо і спокійно, бо далеко від берега. Туристів мало. Хіба що знавці. Кілька рибальських селищ і широке море.

— Широке море...— замислено повторив дядечко.— Широке море й тиша. Саме це нам і потрібно.

4

В ту мить нам найбільше був потрібен сон. Широке море і Ластове ми могли зоставити на завтра. Тим часом дядечко геть забув про ночівлю. Він найохочіше розкинув би свій табір у тіні платанів «Під Розою вітрів», але Дубровник — це не Синяєвіна і не пустирище над Скадарським озером. Тут діють інші закони. Поставити намет можна тільки в кемпінгу. А це суперечило широкій і невгамовній натурі нашого чародія.

— Де тут той паршивий кемпінг? — запитав він старого моряка.

— Хіба ви не можете переночувати в готелі? — сказав Палада.

— Краще вже лежати посеред вулиці!

— А в місті, в приватному домі?

Дядечко розпачливо підніс руки.

— Проклята цивілізація! Прокляті правила! Один раз на рік чоловік хоче жити по-людськи, а його замикають у мурах. Готелі! Помешкання! Кемпінги! Навіщо?

Виявилося, що в старому місті живе Станова небога, у якої туристи наймають кімнати. Шик! У середньовічній кам’яниці, де в період Дубровницької республіки мешкали державні радники! Палада так розхвалював, і я вже ладен був повірити, що там є навіть старожитний вітерець, котрий охолоджує прадавні мури. Дядечко страшенно розчулився і піддався чарівності оповіді, хоча й присягався, що скільки буде в Югославії — не мешкатиме ні в яких будинках.

— Якщо це справді кам’яниці з п’ятнадцятого віку, то можна спробувати, — мовив він сумним голосом.

Ми зупинили таксі, перетягли туди мішок і всі наші бебехи, старий Палада сів біля шофера, ми — ззаду, і гайнули до старого міста. Але дорогою з’ясувалося, що до старого міста в’їхати автомобілем не можна, бо старе місто — справжня історична пам’ятка і не переносить цивілізації. Отож довелося перти мішок на спині.

Увійшли ми поміж середньовічні мури з мішком на спині, як середньовічні прочани. Врешті опинилися на вулиці з якоюсь дивною назвою, а потім біля старожитної брами під номером п’ятнадцятим, і там узнали, що небога нашого відважного моряка кілька хвилин тому пустила у вільну кімнату двох німців.

Палада закипів гнівом. Найперше, що він хотів зробити, це витурити геть німців, а тоді послати небогу під три чорти, але дядечко пояснив морякові, що для такого дрібного діла шкода його шляхетних нервів і дорогоцінного здоров’я. Трохи посварившись, він поступився і пообіцяв, що знайде нам таку квартиру, якої не постидався б сам ефіопський імператор Хайле Селассіє, але ж у ту хвилину це не мало ніякісінького значення.

Становище було трохи комічне, а трохи трагічне, бо вже десята година, а ми ні в наметі, ні в готелі, ані на приватній квартирі, і — що найгірше — стопудовий мішок дедалі більше отруював нам життя.

— Безвихідного становища немає, — мовив дядечко, але тільки для того, щоб якось втішити нас.

Справді, ми залишили своє барахло у Паладиної небоги, дядечко з моряком подалися шукати квартири, гідної Хайле Селассіє, а ми дістали гроші на тістечка та фруктовий сік і мали ждати дядечка в поблизькій цукерні. Цукерня називалась «Йованка», тістечка були пресмачні, морозиво теж, і все було б гаразд, коли б Івові не стукнуло щось у голову.